Архив рубрики «Кинообзоры»

Щасливого дня смерті! Знову. І знову.

Крістофер Лендон набив руку в якості сценариста серіалу про «Паранормальне явище» та виніс на широкий екран свою режисерську роботу – «Щасливого дня смерті».

Трі Гелбман (Джессіка Рот) – весела студентка, яка живе в центрі уваги цілого університету. Вона легко здатна запаморочити хлопцям голови, а її подруги мовчки заздрять за спиною. Без особливих переживань щодо почуття оточуючих Трі крокує по життю в образі самовпевненої стерви, поки не настає її черговий день народження. Доля підносить дівчині «подарунок» – безліч життів. Але з невеличким застереженням – ввечері щасливого дня Трі будуть вбивати знову і знову, поки вона не розгадає, хто її вбивця.

Фільм Крістофера Лендона – той випадок, коли негативна реакція після перегляду згодом пом’якшується, і починають згадуватися позитивні моменти картини.

«Щасливого дня смерті» – це підлітковий мікс «Дня бабака» (петля часу) і «Хелловіна» (вбивця в масці). Старша аудиторія, що в темі жанру, нічого нового для себе не відкриє. Але фільм однозначно припаде до душі тим, кому не комільфо дивитися оригінали 70-90х років минулого століття.

«День смерті» довго зачинає. Протягом перших тридцяти хвилин автори настільки прагнуть розкрити Трі Гелбман та її оточення, що, здається, забувають про головну тему фільму. Тому адекватний хронометраж, що відведено під основні події, втоптує розв’язку в фінальні титри та залишає глядачеві забагато простору для польоту думки.

Вправно нагнітаючи загальну інтригу картини, режисер не вберіг свою кровинку від дружби зі слешером. Тому в зловорожій тиші клішовано скріплять мостини, а із-за рогу передбачувано вистрибує вбивця із криком «ага, попалася!».

Джессіка Рот у свої 30 років дуже непогано вписалася в роль студентки. Причому настільки непогано, що виглядає не старше свого партнера, 23-річного Ізраеля Бруссара (Картер). У той же час, первісний образ її героїні занадто глибоко занурився у стервозність – так, що навіть перед фінальними титрами, коли за сценарієм персонаж проходить своєрідне переродження, глядачеві важко повірити в щирість її почуттів.

«Щасливий день смерті» – робота на «трієчку», в якій вторинність сюжету ледь покривається оригінально обіграною назвою (Happy Death Day) та привабливими формами головної героїні.

6 з 10


Рецензия на фильм Счастливый день смерти

До останнього подиху!

Сила волі людини пізнається не тільки у змаганні на спортивних аренах, не тільки у героїзмі на полі бою, не тільки у трудових звитягах або успіхах у веденні бізнесу, а і на трагічних зламах життя, коли вона і її близькі стикаються з тяжкою хворобою, чи інвалідністю. Загалом, це не дуже улюблений сюжет у кінематографії, він розглядається радше як виняток, і тому такі фільми завжди цікаві для розгляду критикам і власне, — глядачеві. Власне, таким є і мелодраматична стрічка «Дихай» (Breathe) режисера Енді Серкіса — історія молодого талановитого мандрівника, шукача пригод – Робіна Кавендіша, що значну частину життя провів прикутим до інвалідного візка, як наслідок перенесеного поліомієліту. Цікавим є той факт, що продюсером виступив Джонатан Кавендіш – син цього красивого і героїчного подружжя.

Власне, «Дихай» можна назвати стрічкою «з багатьма кульмінаціями», і одночасно фільмом без «гострих переходів». Так, молодий Робін зустрічає, молоду, чуйну дівчину, і, водночас, горду «світську левицю», — Діану, вони одружуються, чекають дитину. Аж ось – трагедія діагнозу – головний герой буде до кінця життя прикутий до ліжка, і прив‘язаний до дихального апарату. І розпочинається епоха невеличких, проте надзвичайних, героїчних вчинків – здолати депресію, вирватись, завдяки коханій, з лікарні, зайнятись громадською діяльністю і розвивати благодійну фундацію, бути чоловіком та батьком…Сценарій виглядає цільним, проте одночасно потрібно для себе прийняти, що цей фільм не про улюблене «швидке кинодиво», а про диво життя взагалі. Загальний тон стрічки оптимістичний, можна сказати – грайливий, і це був, мабуть, правильний шлях з сценарного погляду, оскільки без підтримки не тільки дружини, її братів, сина, їх внеску тепла – цей подвиг був неможливий. Також слід відзначити і загальний теплий настрій наповнення кожного кадру, який автори майстерно роблять у стилі вікторіанських листівок (а чи серйозних, а чи святкових) – з майстерним звуковим наповненням, у стилі водевілю тих часів.

Гра акторів. Головним чином, центральна роль приділена подружжю, і Ендрю Гарфілд, і Клер Фой розкривають еволюцію своїх персонажів. Перший – від людини, зламаною хворобою, до громадського діяча, що присвятив життя заради допомоги людям з тяжкими травмами, так само і Діана проходить шлях від молодої, розгубленої жінки, до справжнього героїні, «витягуючи» родину. Актори другого плану вправно підігрують загальному настрою «боротись і перемагати до кінця», хоча в деяких моментах переграючи і переходячи в занадто оптимістичну, дещо, приторно-солодку, мелодію життя.

Стрічку, чесно, не можна назвати легким кіно – навпаки, вона сувора. Сувора, проте… красива. Красива своїм потягом життя, картинами щастя людей, їх красивого і величного кохання… Доречи, одночасно цим оглядом пропагую зробити дітям щеплення проти цієї і зараз невиліковної недуги, яке є обов‘язковим, проте і саме зараз часто заради «моди» люди відмовляться від можливо, рятівного кроку…


Рецензия на фильм Дыши

«Счастливый день смерти»: микс «Дня сурка» и классического слэшера

На сегодняшний день снято уже достаточно много художественных фильмов с феноменом «петля времени». Конечно, самым известным из них остается «День сурка» 1993 года режиссера Гарольда Рамиса, где главную роль исполнил Билл Мюррей. Похоже, что именно после выхода этого фильма был запущен процесс производства картин с временными петлями в центре сюжета. Да и само выражение «день сурка» вошло в наш обиход благодаря работе Рамиса.

Еще качественными и интересными картинами в этом стиле я бы назвала «Грань будущего» 2014 года с Томом Крузом и Эмили Блант, а также «Исходный код» Данкана Джонса, хотя фильм однозначно лишь «на один раз». В любом случае это лишь крупица в море фильмов с идеей повторения одного дня. Вопрос при реализации подобного подхода остается один: "Как бы интереснее подать давно забытое старое?". Фильм «Счастливый день смерти» изначально, судя по трейлерам, и должен был стать лентой с интересной подачей, где комбинируется «петля времени» и поджанр ужасов — слэшер.

История нового фильма Кристофера Лэндона («Скауты против зомби») крутится вокруг стервозной девушки Три (Джессика Рот) – эдакой королевы универа, пренебрежительно относящейся к людям вокруг себя. На свой день рождения девушка просыпается в комнате студента Картера (Израэль Бруссар), однако это событие положило лишь начало ее пути, ведь к вечеру Три убивает загадочный маньяк. Но жизнь после смерти не наступает, девушка просыпается вновь и вновь при тех же обстоятельствах и в тот же день, а вечером ее опять убивает маньяк. Таким образом, Три бесконечно переживает один и тот же день. И так будет продолжаться, пока она не разгадает главную загадку: "Кто же убийца?". Но убийца — не садовник.

Объединение поджанра "слэшер" (наличие маньяка-психопата в качестве антагониста) и «петли времени» —действительное нечто новое в кинематографе. Если раньше герои других фильмов погибали то ли от рук террористов, то ли от козней инопланетян, то в данном случае девушку преследует именно маньяк. Однако назвать «Счастливый день смерти» каким-то мистическим хоррором язык не поворачивается. В отличие от других современных фильмов ужаса, где проливаются литры крови, а убийцы кромсают своих жертв на мелкие кусочки, в картине Лэндона так и не показали ни разу полноценно убийство главной героини. И в этом главное достоинство фильма. Он не скатился в нудятину, он продолжает осыпать зрителей саспенсами и скримерами. Однако все это подается в драйвовой динамике повествования и даже с некой издевкой над всеми известными нам типичными фишками фильмов ужасов. И таким образом фильм пролетает на одном дыхании длиной в полтора часа. Несомненно, «Счастливый день смерти» является очередным попкорновым кино еще и с неплохим юмором (даже удивительно, учитывая американскую любовь к пошлым шуткам).

Конечно, немалая заслуга в этом миловидной актрисы Джессики Рот, которая исполнила свою роль на славу. Ее персонаж по законам кино развивается на протяжении всего фильма, переживает абсолютно разные состояния: начиная от закоренелой стервы, безобидной студентки в отчаянии и заканчивая познавшей истинные моральные ценности девушкой. Подобные изменения мы уже видели в персонаже Билла Мюррея в «Дне сурка», что является в некотором роде отсылкой на фильм Рамиса. Рот смогла отобразить абсолютно разную палитру эмоций, и если к актерской игре можно не придираться, то к персонажу придраться хочется.

Три ведет себя в некоторых ситуациях довольно глупо и нелогично. Вместо того, чтобы пережить день четко по плану и сорвать маску с маньяка, девушка предпочитает каждый раз менять сценарий этого дня. Вместо того, чтобы добить маньяка, когда есть возможность (прошу прощения за кровожадность), королева колледжа предпочитает просто убежать, чтобы потом снова умереть от его рук.

Но главным недостатком фильма является даже не мотивация поступков героини, а абсолютно непонятный и странный финал из разряда «снизошло», причем на Три, а не на зрителя, потому что зритель сидит во время развязки и пытается понять, что вообще происходит на экране. Да и сама «петля времени», а точнее причины ее возникновения в жизни персонажа Рот, остается загадочным феноменом, который не имеет объяснения. Или по крайней мере, от нас его скрыли, как это было и в «Дне сурка» 1993 года.

«Счастливый день смерти» — это неплохое попкорновое кино, удачно соединившее в себе основные элементы «Дня сурка» и в большей степени высмеянные черты жанра ужасов. Однако повторного просмотра оно не стоит, а актриса Джессика Рот, вполне вероятно, еще успеет удивить нас чем-то большим в своей карьере.

Настя Белова


Рецензия на фильм Счастливый день смерти

Рецензія на фільм «Жива»

«Жива» — фільм українського режисера Тараса Химича, знятий за реальними подіями. Він є дебютною повнометражною роботою режисера. Це історико-драматичний фільм, що розповідає про молоду дівчину Анну Попович, яка, рятуючись від переслідувань МГБ (Міністерство державної безпеки СРСР), потрапила в табір УПА. Події відбувалися в 1950-х роках в українських Карпатах.

У цікавій історії Анни, у яку в той час ніхто не вірив, є все: любов, стрілянина, повага, суперництво, дружба, зрада… Усе, що потрібно для вдалого фільму.

Головну героїню на відмінно зіграла Ольга Комановська. Так добре увійти в роль акторці допомагала сама Анна Попович, жінка, про яку й зняли цей фільм. Також чудовою була гра Ростислава Держипілького, який перевтілився в Довбуша.

Фільм триває 93 хвилини й має вікове обмеження 16+. Прем’єра в Україні й у світі відбулася 24 листопада 2016 року. Також у фільмі лунає чудова музика, офіційним саундтреком є пісня «Закохані» гурту «Був’є».

«У важкодоступних районах Карпат… рятуючись від переслідувань…її дар передбачення змінив долі усіх…». Протягом усього фільму часто лунає голос жінки, яка це все пережила, з її поясненнями та коментарями, почуттями та переживаннями.

Дуже сподобалось мені те, як підібрані актори, особливо на роль головної героїні. В Ольги Камановської зовнішність справжньої жінки-українки, і це чудово доповнює образ Анни. Вражає й гарна українська вимова акторки. Ще одним дуже доречним доповненням до образу головної героїні є її вбрання. Воно чудово підкреслює її національність, положення в суспільстві та патріотичні переконання. З упевненість можна сказати, що Камановська впоралася з роллю на всі сто. Вона неперевершено передавала усю любов, відважність, силу та самопожертву Анни Попович.

Ще одним позитивним моментом фільму була сама зйомка. Тяжко не звернути увагу на мальовничу гірську природу Карпат і у дощ, і у сніг, і у вітер. У повнометражці були присутні й звірі, такі як вовки чи ведмеді. У ті моменти починаєш переживати не лише за героїв, а й за безпеку акторів.

Чесно кажучи, я не була особливою прихильницею історичних фільмів, але цей глибоко вразив мене. Даю йому десять балів з десяти і рекомендую всім до перегляду.


Рецензия на фильм Живая

Двуединство души и тела

До экранов Украины почти с годичным опозданием добрался один из главных фильмов года – «О теле и душе» венгерского режиссера Илдико Эньеди, которая за эту работу получила «Золотого медведя» на первом (в смысле хронологического порядка) из важнейшим фестивалей мира – Берлинале.
На опушке величественного заснеженного леса появляется олень, пытающийся отыскать под снегом что-то съедобное. Затем там же появляется лань. Так зритель сразу же понимает, что фильм «О теле и душе» — это история на двоих, и эти двое – Мария и Эндре. Эндре – служащий бойни, он одинок и имеет ограниченный круг общения. Мария появляется в поле его зрения лишь потому, что устраивается на то же предприятие в качестве контролера по качеству. У нее дела с личной жизнью обстоят еще хуже – она страдает от какой-то особой формы аутизма, при которой личность сохраняет высочайший уровень умственного развития, но не способна к общению в любых формах – у нее отсутствуют малейшие понятия о социальных навыках. Объединяет этих персонажей, казалось бы не совместимых ни при каких обстоятельствах, то, что как-то совершенно случайно обнаруживают, что им снится один и тот же сон – тот самый, о паре оленей на опушке величественного заснеженного леса в поисках пропитания. Так начинается едва ли одна из самых невероятных историй любви; любви, которая, казалось бы, не имела ни малейших шансов даже на зарождение.
Ведь развивается эта любовь стремительно, но практически в полном молчании и при полнейшем отсутствии физического контакта. Они не обмениваются даже рукопожатиями исключительного служебного характера, и все же именно их руки, говорят зрителю больше, чем губы. И этот прием становится еще более значимым с учетом того факта, что Мария не выносит любого физического контакта с другим живым существом. И эмоциональное воздействие, которое в конце концов производит на внимательного и вдумчивого зрителя эта лента, тем более ошеломляюще, что Илдико Эньеди со своими сценаристами филигранно выстроить психологически убедительную арку характеров героев – Эндре и Мария, он, владеющий лишь одной рукой, и она, не терпящая прикосновений и изучающая азы физической любви по порнофильмам, на наших глазах преодолеют все препятствия, отделяющие их друг от друга. Умению писать подобные сценарии и воплощать их на экране у Илдико Эньеди стоит поучится. Браво!


Рецензия на фильм Тело и душа

На голці 2

Фільм "На голці" 1996-го року (честь і хвала перекладачам – уміло викрутилися з перекладом непростої назви) став дійсно культовою кінострічкою, і нею режисер Денні Бойл довів, що він – однозначно талановита людина, незважаючи на періодичні падіння у своїй кар’єрі. Далі були і успішні фільми «Пляж», «28 днів по тому», «Мільйонер з нетрів» і пара нікудишніх, наприклад «Мільйони». Але Бойл тривалий час виношував ідею зняти продовження фільму «На голці», тим паче, що однойменний роман Ірвіна Велша, який є першоджерелом, має продовження під назвою «Порно». І хоча Бойл відразу заявив, що продовження не буде точною екранізацією роману, фільм багато хто чекав з нетерпінням, незважаючи на його непросту долю – постійна зайнятість режисера або незацікавленість акторів. І ось у 2017 році продовження вийшло в прокат. Чи вдався фільм?

Коротко про сюжет. З часу закінчення «На голці» минуло 20 років, які кожен з персонажів фільму (крім того, що помітно постарів) провів по-своєму – Марк «Рента» протринькав усі вкрадені в колег гроші на свої потреби в Амстердамі, блондин Саймон «Кайфолом» разом з болгарською заробітчанкою-повією Веронікою займається відеошантажем багатих людей, бо власна забігайлівка не приносить прибутку, Деніел «Картопля» створив родину, пробував стати письменником, але знову підсів на наркоту і пробує покінчити з собою, а Френсіс «ФрАнко» (ні, не «ФранкО») теж має родину, але за бандитизм просидів у в’язниці. Заміс починається з того, що Марк вирішує повернутись в рідний Единбург, щоб помиритися з друзями і почати нову справу…

Якщо коротко, то «Т2 Трейнспоттінг» (саме під такою ідіотською назвою фільм вийшов у нас, а не під лаконічним «На голці 2») – дуже хороший фільм. Але, як це завжди буває з продовженнями, він вартий перегляду лише в тому випадку, якщо ви бачили перший фільм. Інакше буде тяжче зрозуміти, хто є хто, і за що один на іншого має зуб. Але якщо ви бачили перший фільм і він вам сподобався, то усіх персонажів ви будете зустрічати, як рідних – настільки персонажі добре прописані.

При цьому не можна не відзначити чудову акторську гру. Лицедії показують настільки високий рівень своєї гри, що «T2: Trainspotting» — яскравий приклад того, що деякі фільми краще дивитися мовою оригіналу з субтитрами, бо дубляж точно зіпсує всю малину. Тим паче, що персонажі фільму – шотландці, і тому говорять англійською з відповідним специфічним акцентом. Правда, в плані акторської гри практично всю ковдру на себе перетягує Юен Бремнер в ролі «Картоплі». Тільки він з’являється на екрані – все, більше ні на кого дивитися не хочеться, навіть знаменитий і досвідчений Юен Макгрегор в ролі Саймона йому поступається. Дивно, що Бремнер в основному відзначився комедійними ролями другого плану, як от у «Золоті дурні», де він зіграв українського помічника головних героїв. Що ж до Макгрегора, то тут актор нормально вжився в своє теперішнє традиційне амплуа битого життям, але безжурного авантюриста. В тому ж амплуа зіграв Джонні Лі Міллер в ролі «Кайфолома». А ось як відноситися до гри Роберта Кайлайла в ролі «ФрАнко» сказати тяжко – здається, що за задумкою його персонаж мав бути психом, але в принципі не позбавленим крихти людськості. Але його персонаж викликає більше співчуття, ніж ненависть . Ось у фільмах «На голці» і «28 тижнів по тому» (не «днів») він відривався на славу. Болгарська акторка Анджела Недялкова непогано себе показала (в усіх смислах) в ролі Вероніки. Ну, і як додаток епізодично у фільмі з’являється Келлі Макдональд, а шанувальників «Гри престолів» порадує поява «Джори Мормонта» Джеймса Космо.

«На голці» відзначався гумором, і в продовженні його також вистачає. Фільм смішний, при чому наявного в першому фільмі «чорного» гумору в продовженні порівняно небагато, а дійсно шокуючих сцен (на зразок мертвого немовляти) немає. Також Денні Бойл помітно зменшив кількість оригінальних і скажених монтажних склейок. Але перегляду фільму це не заважає. Все компенсується якісною картинкою, хорошою операторською роботою, наявністю красивих пейзажів, знайомою музикою і регулярними відсиланнями до подій першого фільму.

Як вже було сказано вище, «T2: Trainspotting» — дуже хороший фільм. Швидше за все він не набуде того культового статусу, який є у першого фільму, але подивитися його варто, бажано попередньо переглянувши «На голці». Для тих, хто дивився оригінал, продовження – це, як зустріч з давніми друзями чи колишніми однокласниками, яких давно не бачив – зібрались в барі, посиділи, випили, поговорили, згадали минулі дні і розбіглися по своїх справах. А ввечері ти розумієш – правильно зробив, що пішов на цю зустріч, бо чудово провів час.


Рецензия на фильм Т2 Трейнспоттинг

ДжиДжи и БиБи без цветов

Бельгиец Микаэль Роскам возвращается на родину после американского вояжа с фильмом «Верный: Страсть и преступление», который представляет собой совсем не то, что может надумать себе зритель.
Джиджи (Матиас Шонартс, актер-фетиш режиссера, и – возможно – его альтер эго) – простой бельгийский гангстер, в промежутке между ограблениями банков ведущий светскую жизнь в форме посещения автогонок. Там он и встречает Биби (сокращённо от Бенедикт, в исполнении Адель Экзаркопулос) – горячую штучку, которая излишний пар выпускает за рулем гоночного автомобиля. Ясное дело, что между ними немедленно вспыхивает нешуточная страсть (с оттяжкой на две недели). И все бы ничего, если бы не секрет, который до поры до времени скрывает Джиджи, так что с какого-то момента им обоим приходится вести борьбу – и между собой, и против всех, против всякого резона и собственных слабостей. И все для того, чтобы остаться верными их любви.
Микаэль Роскам, ярко стартовавший фильмом «Бычара», затем совершил американский вояж для съемок ленты «Общак». Когда она не совсем оправдала ожидания приглашающей стороны, режиссер вернулся на родину и снял «Верного», который, на первый взгляд, вызывает определенное недоумение. Но все дело вот в чем: своими двумя первыми фильмами автор (подчеркнем это определение) доказал, что он до тонкостей владеет кодами урбанистического гангстерского кино, а значит и имеет право на то, чтобы позволить их деконструировать. Его третий полнометражный фильм имеет простую (но лишь на первый взгляд) трехчастную структуру («Джиджи», «Биби» и «Без цветов») и выстроен по всем классическим шаблонам жанра, которые он безжалостно (вплоть до полного их уничтожения) разбирает на части (и зачастую забывает их собрать вместе – пусть и в отличную от первоначальной конструкцию). В этой забывчивости, собственно, и состоит главная проблема «Верного», ведь в том виде, каковой предстоит увидеть фильм украинскому зрителю, он представляет интерес лишь для теоретиков кинематографа, которые и сами не прочь покопаться кадрах, полях-антиполях и прочих заморочках семиотического учения. Но в любом случае факт выхода на украинские экраны этого фильма Микаэля Роскама крайне отраден, ведь он демонстрирует расширение поля зрительского интереса к кино. К кино разному и порой непростому.


Рецензия на фильм Верный. Страсть и преступление

Оранжерея подавляемых желаний

Или «Гнилая семейка» — так, наверное, можно было бы назвать ленту француза Жиля Паке-Бреннера по очень нестандартному роману Агаты Кристи. Так что если вы, насмотревшись новой версии «Убийства в Восточном экспрессе» от Кенннета Брана, поспешите в зал, ожидая чего-то подобного, то вы жестоко ошибетесь. Но вы выиграете в другом – вы увидите по-хорошему старомодный фильм-детектив: основательный в психологической разработке каждого персонажа, внимательный к деталям и с достаточно неожиданным финалом.
Чарли Хейуорд (Макс Айронс) некогда был подающим большие надежды дипломатом, но после неудачной интрижки в Каире с наследницей (по карйней мере – одной из) богатейшего нувориша Аристида Леонидеса Софией (Стефани Мартини) он решает оставить все и заняться семейным делом – сыском. Но судьбе было угодно вновь свести Чарли с Софией, но на этот раз в более трагических обстоятельствах – ее дед найден мертвым и есть подозрение, что смерть наступила отнюдь не от естественных причин (даже не взирая на более чем преклонный возраст). Очутившись в огромном имении Леонидеса, Чарли принимается исследовать каждого члена семейства почившего – и, что вполне естественно для детектива, обнаруживает, что у каждого из них (включая самую младшую внучку Жозефину) полно скелетов в шкафу, что и обеспечивает им полное отсутствие алиби и максимальное количество мотивов отправить патриарха в лучший из миров. Но решение задачки для многих окажется неожиданным.
В общем, как мы уже писали чуть выше, не ждите «Скрюченного домишки» невероятных визуальных красот в духе «Убийства в Восточном экспрессе» — у Паке-Бреннера была совершенно другая задача и другой материал. Другой хотя бы потому, что в фильме (как и в романе) нет серийных детективов Агаты Кристи, да и тот, который есть – отнюдь не центральная фигура всей композиции. Режиссера, как и писательницу, в первую очередь интересуют нравы и человеческая натура в целом. И в этом они преуспевают – Кристи создала объемных персонажей, а Паке-Бреннер мастерски – при помощи блистательных актеров в каждой из ролей – перенес их на экран. Так что если хотите порадовать себя солидной и добротной историей в чудном исполнении, то «Скрюченный домишко» — кино именно для вас. А роман прочитайте потом, после фильма – не стоит лишать себя львиной доли интриги.


Рецензия на фильм Скрюченный домишко

Скрижали памяти

Человеческая память… Она испытывает нас, мы ей живем, возвращаемся к ней с надеждой, она нас губит – и возвращает к жизни. Потерю памяти бесчисленное число раз обыгрывали в кино, а вот режиссер Марк Палански решил раскрыть тему визуализации памяти в ее чистом виде. Делается это с помощью некого рода фантастического устройства, которое позволяет визуализировать некие моменты памяти, в прямом смысле этого слова в виде некого видеоклипа, а перипетии событий мы можем увидеть в фильме «Вспомнить заново» (Rememory)….

Итак, гениальный изобретатель Гордонн Данн (Мартин Донован) трагически умирает в своем кабинете, а до этого его к нему с визитом приходят трое людей – и у каждого к нему есть свои счеты. Это и мастер сцен из миниатюрных фигур Сэм Блум (Питер Динклэйдж), техник Тодд (трагически погибший ныне актер Антон Ельчин, памяти которого и посвящен сам фильм), и его любовница Венди (Эвелин Брошу). Именно и «мастер миниатюр» мечтает раскрыть гибель, а также разгадать тайну последних слов брата в автокатастрофе. Судьба сводит Сэма с вдовой ученого – Каролин – в исполнении известной актрисы Джулли Ормонд.

Действие сюжета развивается очень неторопливо, минорно, в неком меланхоличном ключе, что очень хорошо чувствуется через приглушенно-холодные тона картины. Фильму очень не хватает динамики, хотя его диалоги в принципе, могут вызвать восторг – если рассматривать их именно в ключе чистого театрального искусства. Авторы все время пытаются поднять градус интриги, но каждая такая попытка сходит на нет. В принципе, актеры как бы приняли безысходность данного настроения, они играют великолепно, но все также в ключе некого философского театра, с отшлифованными и идеализированными персонажами…

Да. сама картина поднимает ряд знаковых проблем, которые актуальны и без «фантастической составляющей». Очень интересна судьба идеалиста-ученого и менеджеров корпорации, в то время, как гений творит, люди рядом с ним устраняют последствия побочных эффектов устройства. В принципе, «Вспомнить заново» — это некое переосмысление понятия памяти, которая может разрушать, лечить, созидать, убивать…

Как итог. Да, «Вспомнить заново» — это фильм на любителя, поклонника чистого холодного искусства, поведения людей вне реальной мотивации, созданной причудливой игрой разума и памяти его создателей.


Рецензия на фильм Вспомнить заново

Дефектозники

Даже не вспоминайте про оригинал — слишком много чести! Это все равно, что сравнивать студенческую работу-поделку наспех (как в анекдоте — "А, не получилось, не получилось!..") с реальным трудом профессиональной бригады медиков-реаниматоров… Его не было, поэтому воскрешения либо реинкарнации дивной ленты-идеи не произошло.

Хотя датский режиссер Нильс Арден Оплев не новичок, он снимал 8 лет назад и "Девушку с татуировкой дракона" (с Нуми Рапас), но в данном случае отношение к сюжету вышло несколько "оплевательским": почти час с лишним экранного времени "жуется резина", причем скоординированно выстроенного действия это ничуть не напоминает, не хватает органики, атмосферы и правдоподобия. Затем, наконец, выходит "темная сторона", но и здесь все пресновато, скомканно, просто скучно. Такое ощущение, что "ужасы", пережив запор, выходят натужно и с треском, никого уже не пугая, лишь декларируя развитие сюжета.

Странно смотреть, как молодые медики один за другим "апдейтятся" смертью в подвале, поднимая себе "левел", а потом ухлестываются шампанским и пляшут (после искусственной остановки сердца?! да ну…). При этом появившиеся в результате такого эксперимента таланты почему-то упоминаются лишь в следующей сцене, в дальнейшем себя никак не проявляют… Сценарий вообще привязан очень "на тонкого". В то же время, тонкие миры (за порогом смерти) ничем таким зрителя не удивляют, набор визуальных шаблонов.

"Юлія Володимірівна, вы ли это к нам вернулись?.."

Ни актеры, образы, ни диалоги впечатление не сглаживают, скорее усугубляют. Серия суматошных воскрешений оставляют впечатление недосказанности, поверхностно несущегося действа. И главный вопрос безусловно "зачем" — зачем все это… Ответа на него не дает ни финал, ни последующие размышления о гипотетических достоинствах данной картины.

Кино, возможно, и не самое безнадежно плохое, но очень скучное и вторичное


Рецензия на фильм Коматозники

Рубрики Блога
Последние комментарии
  • Загрузка...
Опрос блога

Интересуют обзоры

View Results

Загрузка ... Загрузка ...
Общая статистика Блога

Яндекс.Метрика