Архив рубрики «Кинообзоры»

Предпоследний джедай

Восьмой фильм из культовой саги «Звездные войны», 40 лет назад созданной Джорджем Лукасом (за что ему честь и хвала), с подзаголовком «Последние джедаи» добавляет понимания того, почему боссы студий Disney и LucasFilm задумались над тем, чтобы в следующей трилогии кардинальным образом обновить свое детище.
В далекой-далекой Галактике все не так ладно, как хотелось бы (хотя впрочем, о чем бы тогда можно было снимать фильм), а с другой стороны – как-то все достаточно ожидаемо. Силы Верховного Порядка во главе с Верховным Лидером Сноуком (опять Энди Серкису приходится играть существ, лишь отдаленно напоминающих гуманоидов) и генералом Хаксом (Домналл Глисон), успешно вычисляют базу повстанцев на отдаленной планете и принимаются ее с усердием уничтожать. Но повстанцы тоже не лыком шиты и в большинстве своем успевают покинуть базу до полного ее уничтожения, но все же несут изрядные потери в боях в ближнем космосе. В это время Рэй (Дэйзи Ридли) настойчиво пытается убедить удалившегося на покой Люка Скайуокера (Марк Хэмилл) в двух вещах: 1) прийти на помощь повстанцам, ведь их – как никак – возглавляет процесса Лея (почившая Кэрри Фишер); 2) обучить ее всем премудростям джедайского мастерства. До поры до времени Люк остается непреклонным, но потом все же вступает в борьбу весьма неожиданным способом. Возможно, Рэй не столь убедительна вот еще по какой причине: время от времени она устанавливает межгалактическую связь с Кайло Реном (Адам Дравер), обладающим Силой, но явно тяготеющим к Темной Стороне. Пронзительный взгляд темных глаз Кайло и его волнующий голос несколько мешают Рэй полностью сосредоточится на выполнении поставленных задач.  Приком да свадебкой это все не заканчивается – нужно ведь авторам довести до конца хотя бы эту трилогию.
При всем том, что «Звездные войны: Последние джедаи» все же остается великолепным зрелищем, но после (да и в ходе тоже) просмотра остаётся устойчивое ощущение того, что авторы в который раз паразитируют на собственной мифологии, а появление многих давно знакомых персонажей рассчитано в первую очередь на узнаваемость убежденными фанатами этой первой в мире космической оперы, ибо какой-либо значимой смысловой нагрузки оно на себе не несет. Так что повторимся: авторы «Звездных войн» и сами почуяли, что грядет время перемен: осталось лишь переждать девятый (и последний в этой трилогии) фильм от Райана Джонсона и дождаться следующей трилогии (от все того же Джонсона), которая обещает стать полным переосмыслением легендарной космической саги.    


Рецензия на фильм Звёздные Войны: Последние джедаи

Ищу человека

Отличная лента признанного финского мастера, в которой нет ничего лишнего, а кажущиеся незначительными детали находят свой путь к сердцу и уму зрителя.

Картина, отмеченная призом ("Серебряный медведь") на Берлинале, была не так давно презентована на 8-м Одесском международном кинофестивале в один из первых дней, получив прекрасные отзывы. Опытнейший финский режиссер Каурисмяки в очередной раз щедро продемонстрировал различные грани своего таланта: фирменный почерк, немногословный юмор, музыкальные вставки, проницательность творца, умеющего подать и преподнести самые обычные сцены под необычным углом, а также огромная человечность. Кино очень хорошее! Но есть и плохая новость — финн заявил, что, вероятнее всего, это последний снятый им фильм… Остается надеяться, что новые идеи, жаждущие своей реализации, заставят режиссера впоследствии передумать.

В центре внимания — проблемы сирийского беженца Халеда, лишившегося крова над головой из-за бомбежки (и неважно в данном случае, кто что делил, важен результат и последствия), и пожилого ресторатора Викстрема с непростым характером, покинувшего семью из-за пристрастия жены к бутылке. Далеко не сразу, но их судьбы переплетутся. Истории их переданы скупыми, но очень убедительными, четкими мазками.

Надежда — это так мало, но и так много… И хорошо, когда она все-таки есть.

В ленте есть не только тонкий юмор, рассуждения, социальный подтекст, но и самое главное — душевность, искренность. Именно поэтому кино убеждает и цепляет. Комедия и трагедия в нем идут рядом, составляя единое целое. В общем-то, как и в нашей с вами жизни…

Кому-то может показаться слегка старомодной подача, но, на самом деле, картина весьма качественная, ее наверняка оценят по достоинству "гурманы". А камертон души позволит услышать и прочувствовать мотивы финского мастера… Кино, которое стоит посмотреть.


Рецензия на фильм По ту сторону надежды

The show goes on

З перших хвилин перегляду не складно помітити весь розмах картини. Спочатку вражає відвертість стрічки. Оповідання дійсно затягує, воно цікаве, яскраве і досить багатообіцяюче. Важливим аспектом картини є атмосфера, тому на неї зверталося чимало уваги. Всі прекрасно знають, як Скорсезе вміє майстерно передати атмосферу в своєму фільмі. «Вовк з Уолл-стріт» – не виняток. Глядачеві дають можливість в повній мірі відчути Америку кінця 80-х — початку 90-х років. Оповідання ведеться від імені самого Джордана Белфорта (Леонардо ДіКапріо). Спочатку, він мимохідь дає можливість глядачеві поглянути на його розкішне життя, потім же нас чекає захоплююча розповідь про те, як же, власне, він досягав своїх успіхів. У процесі розповіді Белфорт стикається з різними персонажами, одного з яких коштує особливо відзначити, а саме – персонажа Меттью МакКонахі. Хоч роль і невелика, але з перших секунд МакКонахі в повній мірі розкриває свій яскравий і харизматичний образ. Він дійсно запам’ятовується. У фільмі велика кількість лайки і сцен сексуального характеру, що багатьом не припало до смаку, але, на мій погляд, це було зроблено для того, щоб повною мірою показати глядачеві у всіх деталях життя Белфорта. Я думаю, що це абсолютно не зіпсувало фільм, а, навпаки, додало якогось шарму. Різні жарти неабияк веселять в певні моменти фільму, хоча в цілому фільм далеко не позбавлений серйозності. Незважаючи на об’ємний хронометраж фільму, він змушує геть забути про плин часу. Вечірки, безумство, річки грошей, алкоголь, наркотики, секс — все це підходить під опис даної стрічки. Сценарій однозначно хороший, причепитися особливо немає до чого, тому – це ще один жирний плюс цього фільму.

Як і варто було очікувати, однією з сильних сторін картини є акторська гра. Вона просто чудова. Особливо це стосується першокласної гри Леонардо ДіКапріо. Леонардо змушує захоплюватися його грою протягом усього оповідання. Всім відомо, що ДіКапріо підходить до кожної своєї ролі з великою серйозністю і відповідальністю. В образі Джордана Белфорта він просто перевершив сам себе. На мій погляд, якщо це не найкращий його фільм, то принаймні один з кращих. Окремо хочеться відзначити такого актора, як Джон Хілл. Він уже встиг себе відрекомендувати, як хорошого, першокласного актора. В даному фільмі він вражає божевіллям і колоритом свого персонажа, часом змушує заливатися сміхом. Дуже приємно було побачити таких акторів, як Жан Дюжарден, Джон Бернтал, Джон Фавро, Ши Угхем. Всі вони прекрасно доповнюють загальну картину того, що відбувається.

Підводячи підсумок, можна впевнено сказати, що «Вовк з Уолл-стріт» – це фільм з гарним сценарієм, чудовим акторським складом і, безумовно, гарною, сильною режисурою. Після перегляду залишається море емоцій і як мінімум піднятий настрій. Однозначно можу сказати, що цей фільм я відніс до числа улюблених і тих, які я можу із задоволенням переглянути.


Рецензия на фильм Волк с Уолл-стрит

Надежда не умрет никогда

На экраны Украины наконец-то (лучше позже, чем никогда) выходит лента ветерана авторского цеха Финляндии и Европы Аки Каурисмяки «По ту сторону надежды». Лента эта за год своего фестивального бытования успела собрать целую коллекцию призов, самым весомым из которых, пожалуй, является «Серебряный медведь» Берлинале за лучшую режиссуру. Весомость его в том, что жюри последнего Берлинале отметили главное достоинство фильма – невероятно утонченное мастерство постановщика.

Пожилой мужчина с непроницаемым лицом, который откликается на фамилию Викстрём (правда, ее зритель узнает чуть ли не под конец фильма), молча, но решительно одевает пиджак, берет старомодный чемодан и возвращает своей супруге, привычно коротающей вечер за маникюром и бутылкой водки (без закуски, но в компании огромного кактуса), обручальное кольцо. Затем он отправляется распродавать свой рубашечный бизнес, чтобы вырученные деньги пустить на развитие нового дела – занюханного ресторана «Золотой кубок». Параллельно с этим в ближайшем порту из-под угля выкапывается мужчина арабской внешности по имени Халед, который прямиком отправляется в полицейский участок просить убежища в Финляндии. Как можно догадаться, им еще придется непременно встретиться, и эта встреча и составит сюжетную основу фильма «По ту сторону надежды».
В последние годы Аки Каурисмяки снимает редко, но метко. И даже более того: его своеобразное чувство юмора в купе с и так очевидным режиссерским мастерством с годами срослось в великолепный симбиоз, в котором один из компонентов неотделим от другого. Уже упомянутая сцена прощания Викстрёма с супругой, в которой режиссер (и, конечно же, и сценарист в одном лице) демонстрирует потрясающее чувство ритма, чувство юмора и приверженность той стилистике, которая была избрана братьями Каурисмяки уже давно и которая принесла им мировую славу ведущих авторов европейского кинематографа. Только теперь Аки Каурисмяки добавляет в свой фирменный коктейль нечто новое – он умудряется в привычной для себя авторской манере поднимать острые социальные вопросы – в данном случае, он говорит о проблеме беженцев, о ксенофобии и неприятии чужого. И о надежде, которая нужна всем нам, но обрести ее мы можем только друг у друга. Интересно, о чем задумается Каурисмяки в третьей части своей неофициальной «портовой» трилогии, начатой «Гавром» и продолженной рецензируемым фильмом?


Рецензия на фильм По ту сторону надежды

Люблю Джейка Джилленхола

История человека по имени Джефф Баум которому взрывом, во время Бостонского марафона, оторвало ноги.

Ну вы поняли, очередная история про сильного человека который смог. Я честно говоря вообще не понимаю зачем в таком количестве штамповать фильмы на данную тематику. Я понимаю что такие люди вдохновляют и надо брать с них пример, ну так снимете документальный фильм, без домыслов и штампов из за которых такие фильмы не то что не вдохновляют, а уже вызывают отторжение. В каждом фильме одна и та же история: а) был здоров, б) заболел (травмировался, наступил на мину и т.д.), в) подействовал всем на нервы, г) взял себя в руки и показал всем кузькину мать. Мне кажется на эту тематику уже даже я фильм смогу снять ))

Единственное что отличает эту картину от предыдущих, так это актерский состав. В очередной раз выдал шикарную игру Джейк Джилленхол (он уже как минимум на 2 Оскара наиграл в Стрингере и Пленницах) и очень не плохая актриса Татьяна Маслани ( я ее по сериалу Темное дитя знаю).

Если Вам еще не надоели фильмы типа "Вселенная Стивена Хокинга", абсолютно спокойно можете смотреть, фильм качественный. Я же пожалуй возьму тайм-аут в просмотре фильмов на данную тематику, потому что уже раздражает.


Рецензия на фильм Сильнее

ШЕДЕВР !

Шедевр !!!

Именно таким словом хочется начать данный отзыв. Дисней и Пиксар создали прекрасную, удивительную и восхитительную историю о семье. Не хватит не одних эпитетов в мире, для того что бы описать этот чудесный мультфильм.

Мексиканский мальчик по имени Мигель, очень любящий музыку, живет в семье в которой музыка под запретом. В канун Дня Мертвых, при стечении обстоятельств, он оказывается в городе мертвых где встречает своих умерших предков, знакомится с чудным духом Эктором и пускается на поиски своего музыкального кумира, что бы получить благословение на занятие музыкой.

Повторюсь, это абсолютно удивительный мультфильм, и даже не побоюсь сказать что это лучший мультфильм от Дисней за последние лет 20 как минимум !!! Диснею каким то удивительным образом в очередной раз удалось создать картину которая абсолютно простым языком говорит о важнейших вещах. Не могу понять как у них так получилось рассказать о таких грустных вещах как смерть и забвение, в абсолютно легкой и воодушевляющей манере, что после просмотра фильма хочется и плакать, не потому что грустно, и смеяться, потому что весело.

И все же скажу что мне кажется не всем детям будет понятна основная мысль, мультфильм им безусловно понравится, такую красоту даже студия Дисней давно не рисовала, но вот основная мысль о том как важно помнить, для них будет второстепенна.

Если Вы еще до сих пор не посмотрели этот ШЕДЕВР, очень и очень рекомендую!!!

P.S. Я как правило мультики в кинотеатре не смотрю, больше дома для галочки. Ну и тем более никогда не плачу во время просмотра фильма или мультфильма. Но эта анимация перевернула мое сознание. Я бы с удовольствием еще раз сходила на него в кинотеатр, ну и как Вы понимаете чуть чуть таки всплакнула :)))


Рецензия на фильм Коко

Прості Солдати

Війна на сході України триває вже не один рік, і, як і будь-який збройний конфлікт, залишила свій слід в історії держави та її (і не лише її) культурі зокрема. Вже є чимало книг, фільмів та серіалів, які в тій чи іншій мірі присвячені буремним подіям на сході України, але кінострічок, які б гідно показали боротьбу українських солдатів за незалежність і цілісність своєї Батьківщини до цього часу не виходило. Лише антиукраїнські низькопробки від російських агресорів і такої самої якості українські серіали (наприклад, "Гвардія"). Ситуацію змінив творчий колектив на чолі з режисером Ахтемом Сейтаблаєм з їхнім фільмом "Кіборги".

Події кінострічки розгортаються в перші місяці війни (орієнтовно — початок осені 2014-го). В центрі сюжету — історія захисників Донецького аеропорту, прозваних "Кіборгами" за свою стійкість. Події показують приблизно один тиждень — розпочинається все прибуттям головних героїв у вже поруйнований аеропорт і закінчуються ротацією.

За що варто похвалити фільм "Кіборги" в першу чергу, так це за прекрасно приписаних героїв, за яких по-справжньому вболіваєш і яким хочеться симпатизувати. Спочатку, звичайно, через однакову військову форму, схожість облич, віку деяких персонажів можна переплутати (наприклад, "Мажора" з "Марсом"). Але з часом кожний персонаж починає відрізнятися своїми індивідуальними характеристиками: ось — відважний хлопчина Антон з позивним "Мажор", ось — бравий і розсудливий "Комбат", ось — пунктуальний і життєрадісний "Гід", ось — спокійний і трохи меланхолійний лікар "Псих", ось — сім’янин "Серпень", ось — добродушні "Старий" і "Субота"…

Симпатія до персонажів виникає і завдяки чудовій грі акторів, при тому, що більшість з них поки маловідомі, навіть для українського глядача. Більш-менш впізнавані лише В’ячеслав Довженко в ролі "Серпня", Андрій Ісаєнко в ролі "Суботи" та міністр культури Євген Нищук в епізодичній ролі військового капелана. Але знову ж таки переконливо зіграли усі, особливо хочеться відзначити Макара Тихомирова в ролі "Мажора".

Ще один вагомий плюс фільму — репліки і діалоги. Їх цікаво слухати і вони не здаються штучними; видно, що творці фільму приділили цьому велику увагу. У фразах бійців, які, як і в реальності, розмовляють українською та російською мовами, присутні і чисто армійські фрази, і мат, і гумор. Герої розмовляють на різні соціальні теми, говорять про своє минуле, чому і за що воюють, не встидаються і непростих тем про втрачені можливості для розбудови країни, помилки військового командування, націоналізм… Але все звучить правильно, доречно, без пафосу і без розмазування шмарклів по екрану. Видно простих солдатів, які свідомо і героїчно захищають свою країну.

Що стосується технічної сторони фільму, то вона викликала двояке враження. Зруйнований аеропорт у фільмі виглядає переконливо, заявлена творцями комп’ютерна графіка непомітна, музика переважно вписується в події, що відбуваються, навіть набивший оскомину (через занадто часте застосування в українському кіно) "Океан Ельзи". Картинка у фільмі сірувата, під настрій похмурій атмосфері війни. Операторська робота і монтаж вийшли неоднозначними: в сценах "спокою" все зроблено нормально, високохудожньо; але як тільки починаються сцени бою оператор починає шалено трусити камерою, а монтажер — жонглювати сценами. Зрозуміло, що зараз це "модно" і застосовується у більшості військових фільмів. Але це вносить певну хаотичність. Наприклад, якщо в сцені танкового бою або оборони периметра аеророрту зрозуміло, де українські солдати, а де — сепаратисти, то в сцені бою за приміщення, де йде атака "лоб в лоб" стає абсолютно незрозруміло хто є хто.

Звичайно, як на майже 2-годинний фільм боїв тут небагато і якість їх постановки можна було б списати на бюджет в 48 млн. грн. (приблизно 1,7 млн.дол.), що небагато як для фільму про війну. Але тут згадуються російські "28 панфіловців", які при такому самому бюджеті показують все-таки більш видовищні бої. Хочеться, щоб і українські кінемографісти могли не гірше.

Але в цілому, незважаючи на певні недоліки, "Кіборги" — дуже хороший фільм, за який не соромно і який можна рекомендувати для перегляду широкому колу глядачів. Хочеться подякувати Ахтему і всім, хто створив цей фільм, який є гідним уславленням подвигів українських солдатів.


Рецензия на фильм Киборги

Magical Mystery Tour

Украинскому зрителю представилась редчайшая возможность ознакомится с новейшим эстонским кино, причем сразу с лучшего его образца – ленты «Ноябрь, или Ростовщик» Райнера Сарнета, которая подана Эстонией на соискание «Оскара» в категории «Лучший фильм на иностранном языке».
Молодая крестьянская девушка Лина безответно влюблена в соседского парня Ханса. Ханс же, в свою очередь, столь же безответно влюблен в дочку местного барона (в этом то, собственно, и состоит причина безответности любви Ханса). Еще один из пейзан настолько безответно влюблен в служанку барона, что, не моргнув глазом, следует совету местной колдуньи и печет хлебец из собственных пота, лобковых волос и – извините, но из песни слов не выкинешь – дерьма. Друг отца Лины в нее не влюблен, а просто хочет взять ее в жены (ввиду ограниченности выбора у обеих сторон). А отец, в свою очередь, сооружает краттов – фантасмагорических существ из подручных материалов – и одушевляет их путем обмана самого дьявола. Основанное предназначение этих существ – безудержный грабеж. При этом грабежи и кражи — любимое занятие всех жителей округи.
Можно предположить, что главная причина всей этой фантасмагории заключается вот в чем – самый знаменитый из ныне живущих эстонских писателей Андрюс Кавирягк, по роману которого снят этот (ну почти) шедевр, впитав в себя эстонскую мифологу, отразил в книге один простой факт: Эстония с успехом оспаривает у Чехии и Исландии звание чемпиона по степени атеизма населения. Таким образом, отсутствие у эстонцев одной объединяющей религии и порождает ситуацию, в которой каждый волен верить во что угодно – и Иисуса Христа, и в Кама сутру, и нирвану, и в перерождение душ. Вот и получается, что героям фильма Сарнета приходится передвигаться по жизненному пространству как по минному полю, тщательно стараясь не наступить на любимый мозоль какому-нибудь очередному духу или порождению преисподней. И Райнер Сарнет к тому же взваливает на свои плечи (и блестяще с ней справляется) и вовсе непосильную задачу – ответить на вопрос, возможна ли в созданном им мире любовь? Он показывает себя неисправимым романтиком и положительно отвечает на него, но жестко демонстрирует что нежным чувствам в брутальном метафизическим мире приходится ой как непросто. И было бы в высшей степени несправедливым не упомянуть оператора этой ленты Марта Таниэля, который создал непередаваемый словами фантастический черно-белый мир, который сам по себе оказывается самодостаточным эстетическим объектом.


Рецензия на фильм Ноябрь, или ростовщик

Необычный фильм о любви и преодалении

Во-первых, фильм основан на реальных событиях середины прошлого века, а поэтому очень интересно и удивительно наблюдать за тем, как были изобретены сейчас уже такие простые вещи, как инвалидная коляска.

Во-вторых, подымается тема последствий, почти забытой до недавних пор болезни, полиомиелита. Главного героя (его играет — Эндрю Гарфилд — лично мне известный по второму перезапуску "Человека-паука" и прошлогоднему оскароносному фильму Мела Гибсона "По соображениям совести") почти полностью парализует, чем и объясняется название фильма и главный посыл.

В-третьих, сильная любовная линия между главными героями заставляет верить в происходящее. Актриса, играющая главную роль очаровывает своей красотой, силой духа, мужественностью перед тяжелой болезнью мужа и верностью настоящей любви.

Фильм подается с оптимизмом и юмором, картинка очень красивая и красочная, повествование ведётся линейно и понятно, поэтому думаю, что если вы ещё сомневаетесь идти ли на "Дыши" — точно идите)


Рецензия на фильм Дыши

Недодетектив

В історії Польщі (як, мабуть, і в історії кожної країни) вистачає справ про розслідування серійних убивств. І хоч історія Здислава Мархвицького, прозваного в народі «Вампіром» (таким самим прізвиськом «нагородили» ще кількох польських серійних убивць) не була найстрашнішою з усіх, все рівно факти не можуть не шокувати – роки злочинної діяльності, 14 підтверджених убивств, наявність змови за участю кількох осіб, гучне і заплутане розслідування… Не дивно, що ця історія знайшла відгук в польському кінематографі.

Отже, сюжет. Польща, 1970-і роки. Країну накрила серія жорстоких убивств жінок. Міліція ніяк не може знайти винуватця, поки за справу не береться недосвідчений Януш Ясинський, якому таки вдається знайти підозрюваного – неблагополучного сім’янина Веслава Калицького. Однак, у слідчого немає прямих доказів провини ймовірного винуватця…

Слід відзначити, що хоча сюжет фільму «Я вбивця» побудований на історії вбивств Мархвицького і включає чимало реальних фактів розслідування, кінострічка є в першу чергу художньою – імена людей змінені, чимало важливих подій опущено…

Звичайно, дотримання історичних фактів в даному випадку не грає суттєвої ролі, головне – щоб була цікава історія. І ось, власне, з подачею сюжету у фільму «Я вбивця» є серйозні проблеми. Якщо на початку все більш-менш ясно, то вже в другій половині фільму стає абсолютно незрозуміло, що відбувається, чому персонажі роблять те, що роблять. Деякі сюжетні ходи (як, наприклад, роман Ясинського з перукаркою), здається, існують лише для того, щоб розтягнути і так завеликий 2-годинний хронометраж. На додачу, сценарист нагнав конкретного «туману» на історію слідства, і після перегляду фільму незрозуміло, чи Калицький дійсно убивця, чи просто невинний цап-відбувайло, якого «брудні» міліціянти відправили на шибеницю, щоб зам’яти справу і забезпечити собі славу та кар’єрний ріст. Фразу, якою названий фільм, почути з уст підозрюваного так і не вдалося.

Незважаючи на те, що фільм польський, поляки у фільмі представлені в досить неприємному світлі – навколо суцільні пороки: п’янство, подружні зради, корупція, вбивства… Звичайно, чорнуха потрібна для створення атмосфери похмурого детективу, але навіть з цим у фільму не склалось.

Режисер явно хотів закосити під жанр нео-нуарного детективного трилера, як у «Зодіаку» Девіда Фінчера або у «Прогулянці серед могил» Скотта Френка. На це вказує періодична поява непоганої меланхолійної музики. Але, проваливши сюжетну частину, творці провалили і стилістичну – картинка у фільмі сірувата і безрадісна, викликає лише нудьгу; оператора залишили без знімальних кранів, тому показати якісь красиві і цікаві плани він не зміг, залишалось лише періодично трусити камерою.

Навіть актори не витягують фільм, бо не показують визначної гри. Так, зобразити п’яного в драбадан – це виходить непогано, але не більше. Актори для українського глядача в основному невідомі. Хіба що Калицького зіграв Аркадіуш Якубік, який відомий завдяки фільмам Войцеха Смаржовського, в тому числі він зіграв у скандальній українофобській «Волині».

В цілому, фільм «Я вбивця» вийшов досить нудним і нецікавим. Його не вийде порекомендувати ні шанувальникам детектива, ні польського кіно в цілому. Шкода, звичайно.


Рецензия на фильм Я убийца

Рубрики Блога
Последние комментарии
  • Загрузка...
Общая статистика Блога

Яндекс.Метрика