Архив рубрики «Кинообзоры»

Цікаво, але не страшно

Фільми, у яких поєднані жанри детектива і містики – досить часте явище в кінематографі. Однак, далеко не всім кінематографістам вдається правильно поєднати ці два компоненти, і на цій основі зробити хороший фільм. Щоб фільм вийшов вдалим, потрібно, по-перше, придумати цікавий сюжет, який не буде викликати купу запитань, а по-друге, загорнути дійство у атмосферу жаху. Творці фільму «Сховище», який у США вийшов під назвою «6 душ», старалися зробити хороший фільм, який би відповідав заданим параметрам, але… зліпили чергову подобу «Дзвінка» (2002).

Головна героїня фільму – лікар-психіатр на ім’я Кароліна, яка спеціалізується на лікуванні людей з множинними особистостями. І ось їй попадається відповідний пацієнт, якого випадково знайшли на вулиці. Щоправда, «переключення» між його особистостями відбуються дуже дивно. Кароліна береться розслідувати причини появи цих особистостей, але раптово приходить до шокуючих результатів: особистості її пацієнта – реальні люди, які не так давно померли…

Як і більшість детективно-містичних фільмів, «Сховище» слідує вже звичній сюжетній композиції: 1. Головний герой стикається з незрозумілою потойбічною чортівнею; 2. Головний герой береться розслідувати причини появи аномалії; 3. Паралельно небезпека чигає як за головним героєм, так і за близькими йому людьми; 4. Головний герой виясняє причину аномалії і пробує виправити ситуацію; 5. Герой вступає в пряму конфронтацію з потойбічними силами; 6. В залежності від наглості сценаристів – щасливий або сумний фінал, з дуже частим натяком на продовження. Усе це є і в «Сховищі».

Паралельно, глядачеві підкидають історію сімейної трагедії (чоловіка головної героїні вбив грабіжник), питання стійкості віри після пережитого і таке інше. Тут тобі і сатанинська тематика, і відьми-цілительки з гнилими зубами і надприродними властивостями… Але, на жаль, сценаристи згребли до купи забагато різноманітних компонентів, характерних для фільмів з історіями про містику, через що сюжет «Сховища» нагадує вінегрет з купою недомовок і сюжетних дірок, кількість яких збільшується з кожним сценарним поворотом. Творцям фільму слід було краще опрацювати сценарій, а не розтягувати хронометраж.

По традиції, візуальна сторона фільму виглядає дуже добре. Похмура осіння картинка з туманами, голими деревами, сухим листям, на узбіччях наганяє переконливу атмосферу містики і невідомості. Операторська робота практично ідеальна з правильними планами, цілим рядом довгих сцен, знятих без монтажних склейок; але в окремих моментах економія на штативі і тряска камери ламає атмосферу. Видно, що шведський оператор Лінус Сандгрен, для якого «Сховище» стало першою роботою в американському кіно, все ще відточує свою майстерність, щоб через шість років отримати заслужений Оскар за операторську роботу в фільмі «Ла-Ла-Ленд». До речі, «Сховище» — це також голлівудський дебют ще для двох шведів – режисерів Манса Марлінда і Б`єрна Штейна, які потім підуть знімати «Інший Світ. Пробудження».

Виконавці головних ролей справились неоднозначно. Джуліанна Мур в ролі Кароліни – цікава і харизматична, але в ряді напружених сцен їй явно не вистачало емоцій. Куди краще справився зі своєю роллю Джонатан Ріс-Майерс, який перед «Сховищем» зіграв у чудовому французькому бойовику «З Парижа з любов’ю». А тут він переконливо передав емоції людини, у якій вживаються кілька особистостей. Можливо, в нього вийшло не настільки переконливо, як у Джеймса Макевоя у фільмі «Split», але все рівно хочеться відзначити, що Ріс-Майерс – талановитий актор.

Ну, а як у фільмі з атмосферою жаху? Скажімо так, атмосфера є, але справжнього жаху майже немає. В наявності – кілька напружених сцен і очікування видовищної розв’язки. Блюванням землею, гидкими подряпинами на спині, і крупними планами розкладених трупів сучасного глядача сильно не налякаєш, тут потрібна винахідливість, якої «Сховищу» дуже бракує.

«Сховище» – дуже посередній і «прохідний» жахастик. В нього є задатки непоганого фільму у вигляді чудової візуальної складової, хороших акторів і, частково, атмосфери. Але звичні для даного жанру проколи з сюжетом, затягнутий хронометраж і відсутність по-справжньому страшних моментів не дозволяють порекомендувати даний фільм кожному шанувальнику фільмів жахів. Нелегко повторити досягнення фільмів «Дзвінок» (2002) і «Дзеркала» (2008), ой як нелегко.


Рецензия на фильм Убежище

Черные красавчики с крутыми гаджетами

Хорошо, наверное, представлять, что есть где-то вожделенное Эльдорадо, где люди твоего типа (блондинки, например) живут свободно и счастливо, сокрытые от мировых кризисов плотной завесой джунглей. И есть у них такие крутые-раскрутые гаджеты, и такие нерушимые тысячелетние традиции, что сам черт им не брат, и только захоти — появятся твои соплеменники (блондинки, например), и наваляют люлей обижающим их опрессорам (брюнеткам, например).

Именно на такой влажной фантазии афроамериканского населения построен фильм "Черная Пантера", и, будь я черной, или пантерой, я бы забывала есть попкорн от восторга. Только представьте. Упал на землю метеорит, и дал африканским племенам волшебную способность создавать человека-бога, непобедимого настолько, что его соплеменникам даже за курсом биткоина следить не надо — полное процветание и благодать всего народа. И вот прошло тысяча-тысяч лет, и мы видим разборку между двумя черными братанами-принцами, у которых очень разный взгляд на то, что с этой все силищей делать. Один считает — сидеть, и не выеживаться. Другой за то, чтобы раздать блютузные берданки всем "соплеменникам" и показать опрессорам, у кого блютуз больше. Увы, братишки не договорились, и — если без спойлейров — начинается наша киношка.

Киношка, настолько переполненная блютузами и красивыми чернокожими актерами, что попкорн забывала есть уже моя подружка справа. Не, ну правда — красотень. Я хоть и блондинка, но первобытно-родовая структура не вяжется у меня с мега-пупер технологиями. И блюдце в губе одного из старейшин вызывает ряд ненужных вопросов. Но снято так "вкусно" и технологично, что про это как-то забываешь. Вы когда-нибудь видели боевых носорогов в IMAX? И я —

нет. Плюю в сторону сценаристов, которые неосторожно заставили меня сопереживать антагонисту. Ну реально, парень был прав. О чем я? Да посмотрите мувик, поймете.

Да, надо смотреть. Хотя бы ради чего-то нового. Еще ни один супергеройский фильм не содержал крышесносящую эстетику Африки с крышесдвигающими технологиями токийского дрифта. И, девочки: черные актеры и правда — вау. И игра, и торсы. Смотреть. Жевать попкорн. И радоваться добавлению нового героя во вселенную Марвел.

Отдельного упоминания заслуживает гений кастинг-диретктор, давший две единственные не-черные роли британцам Мартину Фриману (Ватсон, Хоббит) и Энди Серкису (Горлум… да-да, его без моу-капа еще никто не видел), которые играют, почему-то, американцев. Ну, для черных пантер все белолицые на одно лицо, простим им это. В конце-концов, это их фантазия, не наша.


Рецензия на фильм Чёрная Пантера

Чоловік з тату дракона

Схоже, що після успіху фільму «Дівчина з тату дракона» західні кінороби всерйоз зацікавилися літературою скандинавських країн. Ось і британський фільм «Сніговик» є екранізацією однойменного роману норвезького письменника Ю Несбо, який вже настрочив цілу серію книг про детектива Харрі Хола. Критики майже в один голос розгромили фільм, а збори не залишили великих шансів на появу найближчим часом нової екранізації. Та невже все настільки погано?

Спочатку про сюжет. Події відбуваються у Норвегії, яку сколихнула серія жорстоких убивств жінок. Перший серійний убивця в історії країни вбиває виключно взимку і залишає на місцях злочинів свою «візитку» — сніговика, за що і отримав відповідне прізвисько. Розслідувати вбивства береться детектив Харрі Холе…

Режисером «Сніговика» мав бути знаменитий Мартін Скорсезе, але він вирішив обмежитися лише продюсюванням. В результаті проект очолив шведський режисер Томас Альфредсон, який перед цим зняв нуднуватий детектив «Tinker, Tailor, Soldier, Spy» (назву переклали як «Шпигуне, види геть!»). І хоча його нова робота більш динамічна, фільм має проблеми з сюжетом і з подачею. Добре, що Альфредсон це розумів і зразу після прем’єри «Сніговика» зізнався, що через встановлений продюсерами маленький термін зйомок, фільм просто не встигли зняти як слід. Якщо точніше – не відзняли приблизно 15 % необхідного матеріалу.

В результаті, окремі сцени виглядають дещо недодуманими. А фінальна сутичка головного героя з головним негідником і є, мабуть, головною причиною того, чому фільм розгромили критики. Окремі епізоди фільму розповідають про події, які відбулись за 9 років до основних подій, і перехід між «сьогоденням» і «минулим» часом видається сумбурним. Як і монтаж на початку фільму.

Але, якщо підійти до «Сніговика» неупереджено, то можна побачити його численні позитивні сторони. Наприклад, чудові пейзажі Норвегії, де проходили зйомки. Усі ці засніжені гірські вершини, ліси, покриті льодом озера, завірюха за вікнами – усе створює прекрасну атмосферу зими і холоду, особливо, якщо дивитися фільм у зимовий час. А те, як красиво усе це знято – пряма заслуга досвідченого оператора Діона Бібі (він був оператором у таких фільмах, як «Еквілібріум» (2002) та «Співучасник» (2004)).

Фільм радує зірковим акторським складом. Майкл Фассбендер зіграв Харрі Хола. Актор вчергове довів, що здатен зачарувати як не захоплюючою грою, то неперевершеною харизмою. В напарниці йому дали Ребеку Фергюссон в ролі Катріни, а дружину головного героя зіграла Шарлотта Генсбур. Ну, і на «підтанцовці» тут виступили Тобі Джонс, Джеймс Д’арсі та Вел Кілмер. Останній порадував своєю появою, бо давно вже не з’являвся у більш-менш помітних фільмах. Щоправда, незважаючи на харизматичний вигляд, Кілмер виговорює фрази з явною натугою – рак гортані вкрай негативно відбився на здоров’ї актора.

Незважаючи на проблеми з сюжетом, у фільмі все ж таки є детективна інтрига. Загадковий убивця, прямо як «Джек-різник» і «Зодіак», грає з головним героєм у піжмурки, присилаючи йому загадкові послання, обдурює детективів, а жертв відбирає за конкретними критеріями… Хоча слід зазначити, що сценаристи не стали «вигадувати велосипед», тому вже на самому початку фільму пояснюється, що зруйнувало психіку майбутнього вбивці… Також у фільмі піднімаються і споконвічні соціальні питання – проблеми батьківства, подружніх зрад, пристрасті до алкоголю і таке інше. Хоча у «Сніговику» на це не робиться аж занадто сильний упор, як, скажімо, у схожому по ряду параметрів, але більш якісному фільму «Дівчина з тату дракона», який страждає ультрафеміністичними нахилами.

«Сніговик» чимось схожий на такі детективні фільми, як «Мерзла земля» (2013) і «Парк Горького» (1983): є цікавий, хоч і «недокручений» сюжет, чаруюча зимова атмосфера, якісна візуальна складова, хороші актори… Але при всіх своїх перевагах, сюжетні недоопрацювання і неспішний темп оповіді («Сніговик» іде майже дві години) все ж зводять непоганий фільм в ранг «середняків». Шкода, звичайно. Тим не менше, шанувальникам детективних фільмів дану кінострічку в зимовий час можна подивитися. Якщо не сюжетом, то холодною атмосферою фільм точно зачарує.


Рецензия на фильм Снеговик

Комикс в духе Blaxploitation

Кевин Фейге, босс Marvel Studios, чутко держит нос по ветру: последний продукт его компании из вселенной фильмов по комиксам про Мстителей неуклонно следует всем нынешним тенденциям – главные герои в подавляющем своем большинстве имеют темный цвет кожи, и – в свою очередь – подавляющее большинство из них – женского пола.
В начале далеких 90-х годов прошлого столетия где-то в не совсем благополучных районах Окленда (родного города режиссера, заметим при случае) два темнокожих парня готовят вооруженное ограбление, которое прерывается появлением «двух чикс, похожих на Грейс Джонс» (так говорит один из них), на самом деле сопровождавших короля Ваканды Т’Чаку. Между ними разыгрывается некая трагедия, которая и положит начало сюжету первого фильма (никто ведь в этом не сомневается – так ведь?) о приключениях Черной Пантеры. Спустя титровое пространство повзрослевший Т’Чала готовится вступить на трон Ваканды после смерти своего отца. Помимо ритуального поединка ему предстоит пережить некий мистический опыт в духе незабвенного Карлоса Кастанеды, в рамках которого он встретится с почившим отцом под баобабом, усаженным пантерами со светящимися глазами, и вновь обретет силу Черной Пантеры. А она ему понадобится, ведь теперь он стоит на страже главного богатства вверенной ему Ваканды – металла вибрариума (из него, например, сделан щит Капитана Америка). А охочих позарится на этот уникальный металл немало, и в первых рядах которых – белый (в данном случае это приниципиально!) бандит Клауэ (Энди Серкис, сыгравший наконец-то роль, для которой ему не приходилось часами покрывать себя до неузнаваемости сложнейшим гримом). Но не он оказался главным вилланом.
Райан Куглер, в приниципе, оказался к месту в режиссерском кресле «Черной пантеры», также как оказались уместными и его навыки постановщика, приобретенные на съемках «Крида». В купе с необъятными финансовыми возможностями «Марвела» это привело к созданию достаточно бойкого экшена, к недостаткам которого можно отнести разве что излишнюю напыщенность и определенную громоздкость, которая, впрочем, присуща всем фильмам, авторы которых должны ввести нового персонажа – им неизбежно приходится достаточно подробно рассказывать о его происхождении. Ну а в остальном свою развлекательную миссию «Черная пантера» выполняет с лихвой, хотя восторги, которыми разразилась западная пресса по ее поводу, представляются все же несколько преувеличенными.


Рецензия на фильм Чёрная Пантера

Жажда смерти из ничего

Едва ли не самый титулованный немецкий режиссер современности Фатих Акин предлагает на суд украинского зрителя свою свежую работу – «На пределе» — тоже не обделённую вниманию ведущих фестивалей мира.
Кате (Диане Крюгер), рядовой уроженке федеральной земли Шлезвиг-Гольштейн, в жизни и повезло, и не повезло одновременно – ее избранником стал Нури Шекерджи (Нумар Акар). Не повезло потому, что ее угораздило влюбится в него еще студенткой во время приобретения легких психотропных препаратов. А повезло потому, что через год после выхода Нури из тюрьмы, где он провел какое-то время за торговлю наркотиками, у них родился сын Рокки, что полностью перевернуло их жизни: Нури оказался замечательным мужем и отцом, завел какой-то мелкий бизнес и всего себя посвятил обеспечению семьи самыми что ни на есть законными способами. Но это счастье продлилось всего шесть лет: по их истечении Нури и Рокки гибнут в результате террористической атаки, а пресловутое демократическое правосудие оказывается явно не на высоте. И тогда Кате, едва выкарабкавшейся из пропасти отчаяния, приходится идти на самые крайние меры…
Почему Фатих Акин взялся за эту тему совершенно понятно: финальный титр гласит, что за последние 10 лет в Германии в похожих терактах погибло значительное количество немецких граждан турецкого (как и сам режиссер и сценарист) происхождения. Но вот финал этой его ленты, признаемся откровенно, оказался весьма неожиданным – и вот почему. До просмотра казалось, что времена фильмов, в которых главные герои и героини брали бразды отмщения за смерть родных и близких (вроде «Жажды смерти» с незабвенным Чарльзом Бронсоном), уже давно канули в лету (упомянутая лента вышла на экраны еще в 1974 году). Но Акин опроверг это представление, при этом сделал это на высочайшем профессиональном уровне при помощи удивительного оператора Райнера Клаусмана, стройной трехчастной структуры повествования, эмоционально мощной игры актеров (не зря Диане Крюгер за эту роль признана лучшей актрисой Каннского фестиваля) и изящной музыки одного из ведущих музыкантов современности Джоша Омми, которую он исполнил со своими коллегами по группе Queens of the Stone Age. (В скобках заметим, что Омми взяться за эту работу заставило то, что именно он стоял на сцене парижского зала Батаклан во время трагических событий 13 ноября). В результате имеем мрачную, но захватывающую и заставляющую о много задуматься ленту.


Рецензия на фильм На пределе

Кибер-панк, оголенка, жесткач – Netflix может и так?

Последние годы кинематограф радует две категории людей. Первая – любителей кибер-панка, а вторая – полнометражных картин и сериалов от Netflix. Относясь к обеим, неудивительно, что я целенаправленно убила целый день на просмотр нового сериала из 10 эпизодов «Видоизмененный углерод».

Экранизация одноименного романа Ричарда Моргана планировалась еще в далеком 2002 году. Да только оценить весь потенциал жесткого рейтинга R похоже особо не получалось у студий в то время, а потому сериал от шоураннера Лаэты Калогридис (участие в написании сценариев к фильмам «Алита: Боевой ангел», «Лара Крофт: Расхитительница гробниц», «Призрак в доспехах») мы можем посмотреть только сейчас. И скорее всего Netflix вдохновилось успехом того же «Логана» и «Дэдпула» с не менее низким рейтингом и серьезными кассовыми сборами.

В далеком футуристическом будущем человек может жить вечно, благодаря технологии сохранения своей души и памяти на переносном носителе – стеке. Главный герой — наемник Такеши Ковач — 250 лет находился в «морозильнике» за свои прошлые преступления против режима. Один из местных богачей Лоренс Бэнкрофт будит Ковача, предоставляя ему новое прокаченное тело бывшего копа и ставит перед выбором: расследовать загадочное самоубийство и получить помилование или отказаться и отправиться обратно в «лед». Собственно, на согласии поработать на зажиточного мажора и начинает выстраиваться детективный сюжет.

Как обычно и бывает в сериале, одной только детективной линией все не ограничивается, на протяжении всего сериала открываются новые подробности, секреты и даже дела, над которыми придется поработать Ковачу. В принципе, в качестве детектива к сериалу претензий практически нет. Это, конечно, не «Настоящий детектив», но нечто более живенькое за счет насыщенного экшена на протяжении всех 10 эпизодов. Тут вам и драки, и взрывы, и действительно жесткач, нехарактерный лентам Netflix. И это еще не выделяется отдельный абзац на пункты «ненормативная лексика» и «секс, оголенка, разврат». Но ведь даже не это самое главное в «Углероде». И даже не философские размышления о бытие человека, свободе воли, религии и вере (вообще радует, что этот элемент в сериале о будущем присутствует).

Конечно, неудивительно, что популяризация кибер-панка в кинематографе после «Призрака в доспехах» и «Бегущего по лезвию 2049» стала серьезным вопросом. А после провала «Яркости» со Смитом, гиганту Netflix надо срочно реабилитироваться. Может «Видоизмененный углерод» не имеет таких шикарных визуальных эффектов как «Призрака» из-за отсутствия столь большого бюджета и не имеет той визуальной атмосферности как у «Бегущего» (ну не было у Netflix Дени Вильнева»). Но сериал определенно не разочаровывает в своих красках, голограммах и эскапизме.

На фоне толерантности к представителям других рас (а тут их количество невероятно красочно) нельзя упомянуть и главного героя сериала Такеши Ковача в исполнении Юэля Киннамана, который стал воплощением стереотипов о «плохих» парнях боевиков. Как полагается, ему плевать на всех; кто встал на его пути, получит большой и неприятный нагоняй в виде пули в лоб, да в красочной динамике, а если Ковача изобьют до полу смерти или он переживает эмоциональное потрясение (что редко, но метко все же происходит), то утешение он обязательно найдет в женских объятьях. В тоже время мне главный герой местами напомнил нелюбимый типаж «Марти-Сью». Ну уж слишком он хорош, брутален и жестк. И где не надо – он тотально всесилен. Но розовый рюкзак – зачетно, хоть и немного плагиатно из «Дэдпула».

«Видоизмененный углерод» — сериал, на который стоит убить день, если ничего более важного нет. Это яркое и смелое отображение вероятного будущего в 10 динамичных эпизодах под не менее динамичную музыку с разноплановыми персонажами и размышлениями о сущности человека в условиях существование невероятных технологий.


Рецензия на фильм Видоизмененный углерод

Специфіка іспанської містики

Знайомство з іспанськими (або іспаномовними) містичними фільмами складає враження, що по рівню специфічності, або як ще кажуть «довбанутості» іспаномовна культура не поступається японській. А одним з найвідоміших і найбільш специфічних митців в жанрі містики та фентезі в іспаномовному світі сьогодення справедливо вважається Гільєрмо дель Торо. Цей безмежно талановитий чувак мало того, що сам назнімав багацько специфічних фільмів, так ще й активно вишукує і допомагає реалізуватися іншим подібним до себе митцям іспаномовного світу.

У 2008 році аргентинський режисер Андрес Мускетті зняв короткометражний фільм в жанрі жахів під назвою «Мама». Через пару років роботу Мускетті побачив Гільєрмо і вирішив допомогти Андресу розвинути ідеї короткометражки до повного метру. Що з того вийшло? Вийшов фільм «Мама» 2013-го року.

Сюжет фільму такий. Фінансовий брокер на ім’я Джеффрі, втративши все після фінансової кризи, збожеволів, перестріляв своїх співробітників, клієнтів, вбив дружину і, забравши двох доньок, втік на автомобілі. На дорозі в результаті заносу машина з’їхала з пагорба в ліс і врізалась в дерево. Джеффрі та його доньки вижили і, побродивши по лісу, надибали на занедбану хатку. Там Джеффрі збирався укоротити віку і донькам, і собі. Але привид жінки, який жив у цьому домі, вбив Джеффрі, а сам взяв опіку над дітьми. Однак в Джеффрі був брат на ім’я Лукас, який не припиняв пошуки брата і племінниць. Через п’ять років дівчат геть здичавілих знаходять у тому ж таки домі. Лукас та його подруга Аннабель забирають дітей до себе. Вони не знають, що привид жінки, який тепер став для них матір’ю, не хоче відпускати дітей…

Спочатку варто сказати про позитивні сторони фільму. Око радує візуальна складова. Картинку зафарбували у похмурі тони, що наганяє атмосферу містики (щоправда, самому фільму її бракує). Прекрасну роботу зробив оператор – правильно підібрав плани, навіть у вузьких декораціях дому Лукаса є на що подивитися. З короткометражки перекочувала кількахвилинна сцена, яка імітує зйомку одним планом, так що і монтажер заслужив на похвальбу. Ну, і привид «мами» виглядає круто, незважаючи на явну комп’ютерну графіку.

До речі, незважаючи на те, що гроші на створення фільму давала Іспанія, а більшість людей, які його створювали – іспаномовні люди, фільм знятий англійською. Мабуть, як і французи, творці «Мами» проаналізували комерційну вигоду від такого кроку.

Для тих, хто цікавиться атмосферою жаху, «Мама» точно не стане одкровенням: фільм пробує лякати стандартним «вистрибуванням з-за рогу», але й тут даний прийом вразить лише тих, хто ніколи не дивився фільми жахів. Можливо, атмосфера не склалась і через музичний супровід, який взагалі не запам’ятовується.

Але головне з чим проштрафились творці фільму – це з сюжетом та його подачею. Глядачеві, звичайно, пояснюють, хто головні герої, звідки взявся і чого хоче привид «мами» і таке інше. Але сюжетних дір на хвилину екранного часу тут просто безліч: що це за занедбаний будинок, в якому поселився привид? чому збожеволіла і як завагітніла «мама»? І так далі. Можливо, відповіді на ці запитання, сценаристи запланували розкрити в продовженні, але ж це не виправдання – твір сам по собі має бути цільним. Кульмінація фільму складає враження, наче сценарист взагалі заплутався у власному сюжеті, а затягнуте і дивне по своїй суті закінчення ще більше шкодить фільму.

Крім того дії персонажів не піддаються жодній логіці. Наприклад, що Лукас, що лікар-психіатр, який веде розслідування – довбні найвищої категорії, які вирішують припертися в хатинку «мами» якраз посеред ночі. Аннабель (цікаво, ім’я героїні – натяк на фільм жахів, який вийшов у тому ж таки 2013-му?) в’яло і стримано реагує на моторошні події, які відбуваються у її домі, хоча в реальності після побаченого пересічна людина була б, напевно, вже на іншому кінці країни.

Тут можна відразу сказати, що гра акторів у фільмі неоднозначна. Джессіка Честейн в ролі Аннабель, незважаючи на стильний готичний грим, зафарбоване в чорну фарбу волосся і підкреслені груди, майже увесь час показує емоції на рівні табуретки, лише зрідка пускаючи сльозу і показуючи страх. Мабуть, готується летіти в космос у фільмах «Interstellar» і «Марсіянин». Данський актор Ніколай-Костер Валдау, який, схоже, вирішив взяти невеличкий перекур між зйомками серіалу «Гра престолів», зіграв одразу дві ролі – братів Джеффрі і Лукаса. В ролі Джеффрі, Валдау досить переконливо зобразив емоції люди, яка збожеволіла, а в ролі Лукаса показав турботливого дядька. Правда, його досить швидко «скидають» на лікарняне ліжко, після чого сценаристові стало явно начхати на цього персонажа. Непогано показала себе Меган Чарпентьє в ролі Вікторії, старшої доньки. Вона гарно передала емоції, в одних сценах зобразила похмуру беземоційність, в інших – переконливий смуток (такий собі перехід від дитини, відірваної від цивілізації до звичайної людини).

Звичайно, можна звернути увагу на соціальну спрямованість «Мами»: тут піднімаються проблеми материнства, відповідальності за дітей, та й взагалі бажання їх мати (Аннабель на початку фільму дякує Богові, коли бачить негативний результат тесту на вагітність)… Але ці задумки сценаристів ніяк не перекривають сюжетні недоопрацювання.

Вердикт стосовно фільму неоднозначний. З одного боку є чудова візуальна складова, непогана задумка і хороша гра деяких акторів. З іншого – дірявий, як решето і недоопрацьований сюжет, відсутність по-справжньому моторошної атмосфери і слабувата гра Честейн. Так що «Мама» — далеко не найкращий приклад жахастика, зробленого не в Голівуді. Є в іспанському кінематографі і більш вдалі фільми, які куди більше діють на психіку (той же «El Maquinista» з Крістіаном Бейлом у головній ролі). Але творці «Мами» швидше за все і так задоволені: дель Торо задоволений, бо фільм окупив свій бюджет у десять разів, а Мускетті – бо не повністю дав маху, а згодом був запрошений стати режисером другої екранізацію роману «Воно» Стівена Кінга. Незадоволеним може бути хіба що глядач, якому підсунули посередній жахастик.


Рецензия на фильм Мама

Древняя Греция Вуди Аллена

Новый фильм Вуди Аллена — это тонкое сочетание трагизма и комичности.

Явно вдохновленный древнегреческими трагедиями, он заставляет вникнуть в действия каждого героя, сопереживая им, удивляясь их решениям и проживая этот отрезок жизни вместе с ними.

Да, это не самый лучший фильм автора, но не посмотреть его нельзя: талант Кейт Уинслет и неподражаемость Джастина Тимберлэйка сделали так, чтобы их герои вам запомнились надолго.

Картинка яркая и сочная: летние мотивы очень привлекательны — так и хочется оказаться летом на Кони Айлэнде как обычный турист: нырнуть в океан, погреться на солнышке, покушать морепродукты, прогуляться по набережной и самое главное — покататься на всех аттракционах. Вуди очень хорошо поработал с цветом картины!

Советую этот фильм тем, кто любит Вуди Аллена (даже не смотря на новый скандал). Откройте для себя ещё одну грань его творчества и вы точно не забудете "его" лето!


Рецензия на фильм Колесо Чудес

Когда дело касается любви — мы сами себе злейшие враги

Забавная, яркая и необычная история от Вуди Аллена. Как всегда блестящие, в положительных тонах счастья сквозь человеческие отношения и чувства горечи и разочарования в жизни. Фильм рассказывает историю о том, как официантка из Кони Айленда (Кейт Уинслент) мечется между реальной и вымышленной жизнью, между мужем и любовником, разрушая своими навязчивыми и эгоистичными желаниями все вокруг.

Фильм повествует о том, как нельзя поступать со своими близкими, как нельзя любить и что нельзя делать со своими любимыми. В очередной раз Вуди Аллен заставляет зрителя задуматься о семейных ценностях и о том, что действительно важно сохранить, а от чего отказаться, что нужно быть настоящим, а не притворяться, не просто играть свою роль — а жить, наслаждаться жизнью и делать правильный выбор — честный для себя и окружающих.


Рецензия на фильм Колесо Чудес

50 оттенков. Финал. Ура.

Джеймс Фоули, режиссер, что навеки вечные дискредитировал себя второй частью «оттенков», собрал почти тот же отряд самоубийц, дабы из всех бортовых орудий жахнуть финальный залп и таки преодолеть отметку кассовых сборов в сумме один миллиард почивших американских президентов (до этого две первые части собрали около 750 млн.).

Но его детище получилось слабым даже в масштабах франшизы, созданной предприимчивой престарелой домохозяйкой. 

Обзор первой части
Обзор второй части

Вторая серия закончилась романтичными вздохами перезревших одиноких принцесс, когда Серый предложил своей избраннице руку, сердце и кошелек в режиме unlimited access. Третья начинается пафосной свадебной речью «и в горе, и в радости» со слезами на глазах у целевой аудитории и легкой тошнотой у людей адекватных. А далее и вплоть до финальных титров идут попытки изобразить нелегкий совместный быт и семейные отношения no name girl с молодым миллиардером. 

Все два часа фильма не покидает чувство, что создатели сами устали от своего проекта. Если первые две серии обеспечили плодородную почву для высмеивания надежд и чаяний недалеких представительниц пола прекрасного, то количество подобного материала в финальных «оттенках» ничтожно мало, и по своему эмоциональном фидбеку не окупает даже цену билета с попкорном. 

На лица главных персонажей нанесена микс-штукатурка из слабой актерской игры и страха за свое будущее – ведь теперь Грею с Настей придется выйти из образов в попытке найти себя в других проектах. Заявленный в синопсисе секс, судя по всему, на весь период съемок взял больничный, а его вялый дублер оказался не готов к полноценной замене. 

Смачный БДСМ, которым так славится печатный первоисточник, к третьей части вообще перестал отвечать на входящие звонки от режиссера, поэтому пресловутая красная комната почти все время остается за кадром. 

Создатели набросали в сюжет осколков разных историй из прошлого – наверное, чтобы лучше раскрыть персонажей. В итоге, они раскрыли неумение сценариста складывать из паззлов полноценное полотно и неспособность грамотно изобразить основных героев даже за шесть часов общего хронометража. 

Одним из достоинств первой части была качественная игра оттенками серого цвета. Но ко второй части оригинальный оператор понял, что в такой компании ему делать нечего, и ушел снимать «Аудитора» с Беном Аффлеком и «Величайшего шоумена» с Хью Джекманом. Заменивший его коллега по цеху поменял видеофильтры, сделав картинку более яркой, и сместил акцент в пользу сцен luxury-style – яхт, особняков, светских вечеринок, во избежание ненужного перегруза мозгов годовалых дурех. 

А вот звуковик – Дэнни Эльфман – в течение всей трилогии оставался неизменным, поэтому музыка и подобранный саундтрек это единственная светлая память о наконец-то почившей франшизе. 

Хотя радоваться преждевременно. Ушлые голливудские боссы для «Терминатора: Генезис» отрисовали молодого Арнольда. Им ничего не будет стоить нарисовать молодую Ким Бесинджер и снять приквел о том, как она из молодого Грея бдсм-щика делала. А там и до рестарта недалеко. 


А пока что – кончили и слава богу! 
4 из 10


Рецензия на фильм Пятьдесят оттенков свободы

Рубрики Блога
Последние комментарии
  • Загрузка...
Общая статистика Блога

Яндекс.Метрика