Архив рубрики «Кинообзоры»

Колишній Інспектор Чань проти колишнього Джеймса Бонда проти терористів

Такі фільми, як «Іноземець» обманюють (в приємному розумінні) своїми трейлерами – після перегляду останніх може скластися помилкове враження, що перед нами чергова історія про героя-одинака, який кидає виклик цілій злочинній організації. Щось в дусі «Викраденої» з Ліамом Нісоном. А відомі актори – банальне заманювання масового глядача. Але після перегляду виявляється, що нам запропонували набагато цікавіший фільм.

Сюжет. Китайський емігрант Кван втрачає єдину доньку в результаті теракту, влаштованого у Лондоні ірландськими терористами. Бажаючи помститися особисто, він починає вимагати імена терористів у колишнього ірландського націоналіста, а тепер британського чиновника Ліама Хеннессі, який має знати, хто стоїть за терактом…

Фільм «Іноземець» є екранізацією роману «Китаєць» британського письменника Стівена Лізера, який написав свій твір ще у далекому 1992-у році, коли Ірландська Республіканська Армія, через свої дії, в плані «популярності» не поступалась Ісламській державі. До створення фільму, на щастя, долучився не Голівуд, а британці з китайцями. В режисерському кріслі – новозеландець Мартін Кемпбелл, який двічі «перезапускав» фільми про Джеймса Бонда – спочатку фільмом «Золоте око» з Пірсом Броснаном, а потім фільмом «Казино Роял» з Деніелом Крейгом. Кемпбелл також відзначився і парою фільмів про Зорро, супергеройським «Зеленим ліхтарем», а також «Межею темряви» з Мелом Гібсоном. «Іноземець» чимось нагадує саме «Межу…».

Приємно, що Кемпбелл не робив основну ставку на бійки, вибухи та стрілянину. Власне, їх тут не так і багато, тому ті, хто хоче від фільму бездумного побоїща – вам не сюди. Замість цього «Іноземець» бере відчуттям напруги і тривоги, тяжіючи до жанру реалістичного шпигунського трилера, а не тупого бойовика, де черговий джеймсбонд під час «секретного» завдання підриває половину міста, бо зазвичай так у цивільних умовах працює розвідка, правда? Звичайно, перша половина фільму може видатися дещо затягненою, де Кван, як причіплива бджола, вибиває з Хеннесі імена терористів, підриваючи його майно. Але вже у другій половині, коли починають розкручуватися ниточки таємної терористичної змови, фільм повністю вирівнюється, і відірватися від екрану стає неможливо. Також приємно, що на відміну від більшості подібних фільмів, де шось корисне роблять лише головні герої, а спецслужб або не існує, або вони лише заважають, тут зробили правдоподібніше – роботою зайняті усі. А нечисленні бойові сцени прекрасно доповнюють сюжет. Ну, і зняті вони пристойно.

Актори у фільмі не «підкачали». Джекі Чен в ролі Квана зіграв якісно і переконливо; схоже, що він таки освоїв драматичні ролі, а комедійні ролі, на зразок Інспектора Лі з «Години Пік» та інспектора Чаня з «Поліцейської історії» відійшли на задній план. І, незважаючи на те, що актор розміняв сьомий десяток років, він не полінувався трохи пострибати і трохи помахати кулаками. Власне, практично усі бойові сцени тримаються на ньому. Але, на щастя, немає ніяких двометрових стрибків вгору і моментальних чудодійних зцілювань, усе у прийнятних межах. Не відстає і Пірс Броснан в ролі Ліама Хеннессі. Мабуть, це одна з найкращих його ролей. Броснан видає і переконливі емоції, і переконливу акторську гру в цілому; нагла пика Джеймса Бонда забута як страшний сон. Тим паче, що грати співвітчизника-екс-терориста – невелика честь. На вогник заглянув і Майкл Макелхеттон, Русі Болтон з «Гри Престолів». Але, незважаючи на те, що і він, і інші актори також зіграли пристойно, на фоні Броснана і Чена вони не такі помітні.

З технічною стороною фільму – все гаразд: операторська робота – пристойна, монтаж не нервує. Хочеться відзначити і чудовий музичний супровід в стилі «техно» і «рейву». Над музикою для фільму працював досвідчений Кліфф Мартінес. Можливо, музика і не настільки геніальна, щоб викликати бажання переписати її на свій програвач, але атмосферу фільму доповнює як слід.

В цілому «Іноземець» – якісний шпигунський трилер. Тим, хто любить даний жанр кінематографу, а також шанувальникам Чена і Броснана – дивитися обов’язково.


Рецензия на фильм Иностранец

Бешенные псы эпохи позднего сталинизма

Нам всегда интересно, что о нас думают другие. Вопреки всем этим тренингам по саморазвитию, наше естественное любопытство все-таки заставляет если не обращать внимание на мнение других, то хотя бы им интересоваться, «чтобы просто быть в курсе». 

Новая работа шотландца Армандо Ианнучи, «Смерть Сталина», это яркий пример частного мнения о той эпохе, по которой мы сами до сих пор ломаем копья в ходе внутренних междоусобиц. 

Взяв за основу смерть «эффективного менеджера», режиссер уместил события нескольких месяцев в три дня, чтобы прогнать их перед зрителями за полтора часа в формате комедии. И зацепить при этом как можно больше деталей того времени. От нравов главенствующей верхушки до повседневного быта скромного советского труженика. 

Усилия были направлены верным руслом. В результате, имеем насыщенный фильм, где каждая сцена обильно пропитана духом времени, а концентрация аутентичных мелочей возводит «Смерть Сталина» до уровня гротеска. 

По сюжету ленты, после смерти вождя, на его должность временно заступает первый зам, безвольный и слабохарактерный Маленков. Он не устраивает никого из ближайшего окружения Сталина. Для его свержения формируются две группы – Берии (главы НКВД) и Хрущева (первого секретаря московского обкома партии). Каждый из лидеров вербует на свою сторону соратников под обещания новых должностей, с единственной целью – перемолоть невнятного Маленкова и занять высший государственный пост. 

Подобная завязка слабо видится в роли комедии, но британскому подданному удается рассмешить зрителя, избегая наибольшего соблазна – танца на костях усопшего. Манера повествования «Смерти Сталина» перекликается со стилем Тарантино, когда длинные диалоги изредка прерываются стрельбой либо комичным отступлением. 

Что безоговорочно радует глаз, так это актерский состав, центровым столпом которого выступает Стив Бушеми в роли Никиты Хрущева. Хотя его грим не способен навязать достойную конкуренцию Гэри Олдмену из «Темных времен», у Стива сотоварищи удачно получилось создать комичные образы политических старцев, что отчаянно сражаются за власть над 1/6 частью суши. Без перегибов на местах, их герои весьма смешны, но не смехотворны, а даже где-то симпатичны – ровно настолько, насколько, в принципе, может быть симпатичен ближайший соратник Сталина. 

Комедия «Смерть Сталина» — это продукт, в первую очередь, для западного зрителя, что далек от знания истории. Для которого аббревиатура USSR стоит в одном ассоциативном ряду с ushanka, matryoshka, balalaika, babushka и Сталиным, что лично расстрелял один миллиард человек. 

Вместе с тем, постсоветская аудитория обязательно оценит сдержанное остроумие, с которым обыгрывается конец правления диктатора, что построил империю на костях своих граждан. 
В конце концов, отчетный фильм – это не экранизация учебника истории, а представитель развлекательного жанра. 

Жить становится лучше, товарищи! Жить становится веселее! (с) он самый
7 из 10


Рецензия на фильм Смерть Сталина

Сатира на радянську політику

На «загниваючому капіталістичному» заході було знято не один десяток фільмів про Радянський Союз. Але незнання іноземцями особливостей країни, про яку йшла мова, і активне використання усіх можливих стереотипів про неї призводило до того, що навіть серйозні (за режисерською задумкою) фільми про СРСР перетворювались на комедію (принаймні, в очах жителів цієї країни), за що дані фільми заслуговували на справедливу критику. Але причепитися немає до чого, якщо фільм з самого початку задуманий як сатирична комедія. Саме до цієї категорії належить фільм «Смерть Сталіна» 2017-го року режисера Армандо Іаннуччі.

Як це часто буває з незалежними кінопроектами, у створенні фільму взяла участь багатонаціональна команда – актори американської, британської, французької та іншої національності, шотландський режисер італійського походження, британські та французькі фінансові вливання. А в основі сюжету – однойменна французька графічна новела.

Сюжет фільму нескладний. Москва, 1953-й рік. Сталін та уся комуністична верхівка тримають СРСР у залізному кулаці – населення залякане, розстріли стали буденністю, усі на усіх доповідають і тому подібне. Та ось раптово Сталін дає дуба і між членами партії, а точніше між – між Хрущовим і Берією, починається боротьба за владу…

За що «Смерть Сталіна» хочеться похвалити у першу чергу, так це за наявність хорошого гумору. Фільм і справді дуже смішний, незважаючи на певну специфічність британського гумору. У схожому стилі знімала свої фільми британська комік-група «Монті Пайтон». Згадана сатира працює на кількох рівнях – автори фільму насміхаються не лише над радянською політикою, але й над традиційними стереотипами про СРСР, доводячи дійство до легкого абсурду, але витримавши усе в розумних рамках (наприклад, «тройки лошадєй» і ведмедів з балалайками ви тут не побачите). Ну, а оскільки перед нами сатира і пародія, то якось і не дивно, що у Москві 1953-го року усі надписи – англійською мовою, а на балконах можна побачити сучасні склопакети (цей прикол був і у «Дюнкерку», а то, за задумкою, був серйозний фільм). Зате види вулиць, форми одягу, моделі машин та інше цілком витримано в дусі місць і епохи. Цікаво, що окремі епізоди фільму були відзняті у Києві – жителі міста точно упізнають знайомі споруди.

«Смерть Сталіна» притягує і зірковим акторським складом, які прекрасно відіграли свої ролі. Стів Бушемі в ролі Микити Хрущова зіграв на всі сто – ніби увесь фільм це той самий простачок і невдаха, який був в «Армагеддоні» і «Скажених псах», але ближче до кінця стає зрозуміло як його недооцінювали і конкуренти на найвищу посаду, і глядач. Карикатурним і нікчемним виглядає Маленков у виконанні Джеффрі Тембора. Цього актора нечиста колись намовила зніматися у російському кіно. А ось Ользі Куриленко в ролі піаністки Марії Юдіної, при усьому таланті і харизмі актриси, явно немає де розвернутися – яскравих і смішних сцен з її участю майже немає. Куди більше вдалих і смішних сцен є у «Хітмена» Руперта Френда, який нормально відіграв вічноп’яного та істеричного Василія Сталіна. Але серед усього акторського ансамблю особливо хочеться відзначити Саймона Біла, який блискуче виконав роль Лаврентія Берії, жорстокого, цинічного та самовпевненого інтригана. Але в плані зовнішньої харизми усіх однозначно перевершив Джейсон Айзекс в ролі Жукова – перша ж його поява, де він скидає з плечей плащ в уповільненій кінозйомці, точно призведе до того, що у нього закохається уся прекрасна половина людства (як то кажуть, "мужчіна-агонь").

Чи є у фільму негативні моменти? Безумовно. По-перше, дійство дещо провисає в перші 10 хвилин від початку фільму. По-друге, операторська робота своїм регулярним «тремтінням», яке часто використовується у військових драмах, грає не на користь гумористичній атмосфері фільму. Хоча, може, це так задумано – окремі сцени фільму досить драматичні і наштовхують на думку, що автори фільму сміялися крізь сльози. По-третє, музичний супровід практично не запам’ятовується, за винятком музики з трейлера. А тут так і просяться пара-трійка російських музичних мотивчиків для доповнення сатиричної атмосфери.

Звичайно, фільм може сподобатись не всім – хтось не в’їде в специфічний британський гумор, хтось вважатиме, що трагічним подіям не пасує сатирична подача, хтось образиться за насмішку над своїми кумирами (он, у Росії у фільму виникли проблеми з кінопрокатом) і так далі. Але це вже питання смаку.

В цілому «Смерть Сталіна» – дуже хороший і смішний фільм. Що не кажіть, а якісну і смішну сатиру треба вміти знімати. Іаннуччі, схоже, вміє.


Рецензия на фильм Смерть Сталина

Казка про жадібність, казка про щедрість

Українське кіно зробило величезний крок у своєму новому відродженні за останні роки – і, власне, як кількісному, так і якісному розвитку. Ще зарано, звісно, говорити про сформовану нову національну кіношколу, проте вже цілий ряд фільмів, які вже в дечому стали культовими, говорить про вірно обраний шлях. Одним з важливих кроків є поки що позірний ренесанс кіностудій, як ось знаменитої «Національної кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка», яка зняла в чомусь традиційний фільм «етнографічного настрою» «Казка про гроші» за мотивами повісті В. Короленка "Йом-Кіпур, або Судний день". Стрічка була презентована для глядачів столиці в київському кінотеатрі мережі «Планета кіно» 25 січня 2018 року – в теплій, дружній атмосфері, — акторською та знімальною групою, режисером Олесею Моргунець та головою Держкіно Пилипом Іллєнком.

Сюжет базується на старовинній легенді, що у ніч на Йом-Кіпур єврейський чорт Хапун забирає найхитрішого та найжадібнішого єврея, що не шкодує своїх боржників. І ось, повертаючись з шинку, на свято, підприємливий Мірошник бачить, як місцевого шинкаря Янкеля забирає нечиста сила. Проте останній заключає з Хапуном парі (говорячи єврейською): якщо нового хазяїна шинку, яким буде українець, будуть клясти ще більше, чорт випустить Янкеля…. Тут розпочинається «тріумфальне» «сходження» Мірошника: він і розводить горілку, і займається лихварством, обманом вплутуючи людей у борги, і хоче одружитись «на грошах» багатої нареченої Мотрі і одночасно зі сватанням хоче «прилаштувати» поряд бідну, проте кохану, Катрю… І незабаром настає час розплати – на відміну від Янкеля, — Левко не знає ані міри, ані співчуття… Проте разом автори утверджують і ідеали милосердя кохання, і вкінці-кінців – прощення…

Власне, автори органічно зробили стрічку «позачасовою» — ми можемо здогадатись що це досить заможне українське село середини XIX, зробивши основний акцент на фольклорні образи української культури, як це було у класичному фільмі «Пропала грамота» 1972 року. Ба навіть важко уявити фільм більш народним, він сам як народна пісня – а якщо додати живу, образну, соковиту мову з вдало підібраними декораціями – то так, цей фільм безперечно ввійде до стрічок, які і після кінопрокату, стануть окрасою телеефіру «до свят». Розвиток сюжету неквапливий, основний акцент зроблений на емоційності образів, що досягаються вивіреними портретними планами.

Гра акторів – вона щира, емоційна, з добре зіграним акторським ансамблем. Так, це і Мірошник Левко, що його зіграв Андрій Ісаєнко – складний характер, що його в прямому сенсі засліпили гроші, легковажний, не стільки його робітник, скільки товариш – підсипка (робоча посада на млині) Гаврила — Дмитро Суржиков. Це і щиро любляча, проте тверда у засадах моралі і принципів, — Катерина — акторка Анастасія Карпенко. Цікаві і харизматичні образи – Янкеля, людини, що все-таки знає міру у справах ґешефту, що його зіграв зірка Свінгерів Михайло Кукуюк; і Хапуна – Олександр Кобзар – єврейського чорта, що вміє мудро розсудити ситуацію, вірний умовам парі.

В сенсі, «Казка про гроші» — це кінопритча, яку автори розповідають щиро і ненав’язливо, в якій є і драма, і кохання, і підступність, і оптимізм – і яка сподобається особливо поціновувачам класичного українського фольклору, а тим, хто від нього ще далекий – і зацікавить на більш детальне вивчення. Казка про жадібність грошей, казка про щедрість душі…

Недзельницький Андрій


Рецензия на фильм Сказка про деньги

Три билборда на границе Эббинга, Миссури » Artmisto. Культура и творчество

Три билборда на границе Эббинга, Миссури / Three Billboards Outside Ebbing, Missouri

США
2017 год

Как же так?

Сор из избы

Тихий маленький городок в центре США. Относительно тихая жизнь нарушается жутким преступлением: молодую девушку изнасиловали и сожгли неподалеку от безлюдной трассы. Спустя несколько месяцев её мать Милдред Хейз (Фрэнсис Макдорманд) решает, что полиция полностью бездействует и решается на отчаянный шаг — разместить три провокационных билборда с обращением к шерифу неподалеку от места трагедии, с надеждой, что под напором общественности дело сдвинется с мертвой точки. Впрочем, у общественности и полиции свой взгляд на это.

50 процентов успеха

Режиссер Мартин Макдонах, безусловно, знает толк в фильмах с сумбурным сюжетом и неординарными героями. В «Трех билбордах…» он не изменил принципам. Перед нами очень неоднозначная главная героиня, сочувствие которой местами меняется на непонимание и даже неприятие кое-где. Шериф (Вуди Харрельсон), жесткий на работе, но образцовый семьянин дома. Его помощник-рассист, живущий с мамой и практически все остальные персонажи, хоть на минуту появляющиеся в кадре. Всё это создает увлекательную завязку. Классическая драма «маленький человек против мнения общества» обильно разбавляется неожиданными диалогами и поступками главных героев и первую половину фильма от экрана невозможно оторваться.

Но, затем шериф совершает интригующий поступок и… весь фильм разваливается на части. Героев начинает нести с сумасшедшей скоростью. Их поступки становятся резкие, нераскрытые. Причины поступков малоубедительны, зачастую даже гротескны, как, например, действия чернокожего полицеского, которые можно описать фразой: «просто потому что вот так». Ожидаемое «общественное мнение», которое так интересно раскрывалось вначале, попросту исчезает. Второстепенные герои окончательно становятся картонными. Такое резкое изменение поведения еще больше контрастирует с остальной атмосферой, которая словно застыла. Создается впечатление, что первую половину фильма монтировали в неспешном ритме, а потом посмотрели на хронометраж и решили «выкинуть подробности». А ведь трансформация главных героев — самое ценное, что есть в этом фильме. В итоге мы не увидели реального противостояния, не увидели безысходной драмы, обещанной в трейле и анонсах. Вместо этого зрителю предложено додумать всё самому, ведь он уже видел подобное раньше, разберется.

Не спасает даже финал фильма. Интересный, несколько неожиданный, но подпорченый предыдущими сценами.

«Три билборда…» — фильм, который мог стать шедевром, но всё же немного недотянул. А жаль.

Игра за жизнь

Стоит отметить главное: режиссеру Джейку Кэздану ("Училка", "Секс-видео") удалось снять действительно забавную и жизнерадостную комедию, которая доставляет удовольствие при просмотре.

И при этом совершенно не нуждается в каких-то долгих и нудных сравнениях с хорошим фильмом 1995-го года (с безвременно ушедшим Робином Уильямсом), она представляет ценность сама по себе и не особо нуждается в реверансах и расшаркиваниях перед оригиналом… при всех необходимых "спасибо деду за идею" (с)

"На волю! В пампасы…"

Снято легко, стильно, на кураже, без всякого напряжения. Тот случай, когда удачная работа режиссера, оператора, дополнена хорошим подбором и игрой актеров. Именно в этой ленте! Потому что можно по-разному относиться, допустим, к "Скале" Джонсону и его актерским талантам, или к манере Джека Блэка. Кто-то допускает и принимает, у других они вызывают толику раздражения. Но в реинкарнации "Джуманджи", собственно, никаких вопросов и претензий быть не может! Все на своих местах. И, разумеется, небольшой бенефис Карен Гиллан, сцены с ее участием ("соблазнение", жесты) запомнились и весьма удачны.

К сценарию тоже не придерешься, по сути, что можно было выжать из идеи "старой игры" — наверное, было сделано.

Один из лучших выборов для уик-энд просмотра — фильм отменно поднимает настроение. Вдохновенное, яркое зрелище!


Рецензия на фильм Джуманджи: Зов Джунглей

«Каждый хочет любить» (с)

У Гильермо Дель Торо (режиссера "Лабиринта Фавна" и "Хеллбоев") в его "водном" творении форма усиленно борется с содержанием, и… кажется, даже побеждает! Но наблюдать за этим весьма небезынтересно.

Несомненные достоинства этого фильма, как часто случаются, переходят в его же недостатки. Потрясающе стильная атмосферная картина Дель Торо, гуляющая по самому краешку трэша и черной комедии (причем юмор весьма неплох!), что-то непоправимо упускает в самом главном, о чем пытается рассказать сюжет: любви и романтике. Опытный режиссер, без сомнения, знает нужные струны души и умеет заставить их звучать. Но музыка эта бесследно теряется за мастурбациями, обнаженкой, правами "униженных и оскорбленных", отрубленными пальцами и прочими насыщенными ингредиентами зрелища.

Именно поэтому и остается постфактум странное ощущение, что увидел вроде бы очень много интересного (и талантливо снятого), но в сухом остатке — почти ничего. Просто вода схлынула…

"Вы здесь не стояли, я точно помню!!!.."

Вынесенный императив по своей весомости сравним с известной поговоркой "Любовь зла — полюбишь и козла!". В данном случае — полубожественного "ихтиандра", большого любителя яиц и котов. Вспоминается и слова песни Леонтьева "каждый хочет любить, и солдат, и моряк"… Вот только обозначить любовь — не значит убедить.

Впрочем, вышесказанное ничуть не умаляет достоинств и того, что мы действительно увидели нестандартный и яркий фильм, местами — сильный, впечатляющий, местами — смешной, иногда, но редко — трогательный. И весьма запоминающийся!

"Что значит — мой поезд ушел?.. А я уеду на автобусе!"

Очень неплоха актерская композиция, первые скрипки в которой исполняют Салли Хоукинс ("Джен Эйр") и Майкл Шэннон ("генерал Зод" из "Человека из стали").

Не будем мерить на весах достоинства и недостатки, хмуря брови и подкидывая унции, а просто скажем, что эта любопытная картина достойна зрительского внимания.


Рецензия на фильм Форма воды

Наркомани на поїзді

В зимовий час, коли за вікном холодно і лежить сніг, хочеться дивитися фільми з відповідним антуражем – це сприяє кращому поринанню в атмосферу кінострічки. Головне – підібрати хороший фільм. Але не дай Боже спокуситися на високі рейтинги і натрапити на щось таке неоковирне, як фільм на тему пост апокаліпсису під назвою «Snowpiercer» 2013-го року.

Даний фільм – міжнародний кінопроект, знятий у Чехії за корейські (південнокорейські, ясне діло) гроші, корейським режисером; у фільмі зіграли американські, британські і корейські актори; в основі сценарію – французька графічна новела (тобто, комікс). Назву «Snowpiercer» для прокату переклали як «Крізь сніг», що не так далеко від суті, але український переклад «Снігобур» — все ж таки ближче.

Про що ж фільм. У альтернативному 2014-му році боротьба людства з глобальним потеплінням призвела до глобального замерзання. В результаті все живе на планеті вимерло (так вважають герої фільму), вижила лише невеличка група людей, які сховалися на поїзді, що їде через крижану пустелю без зупинки. Поїзд їде вже 30 років і за цей час на ньому сформувалось мініатюрне суспільство, де панує тоталітарний режим – є бідні люди, які живуть у задніх вагонах і увесь час голодують, і є багаті, які живуть у багатстві і розкоші, і увесь час пригнічують бідняків. Врешті-решт біднякам уривається терпець і вони організовують на поїзді революцію, яку очолює головний герой фільму на ім’я Кьортіс…

Що ж сюжет по-своєму оригінальний, хоча ідею глобального замерзання вже доводилось раніше бачити в кіно, наприклад, у фільмі «Післязавтра» (2004). Але головне запитання – як усе це подано. Ось з цим у «Снігобура» катастрофічні проблеми.

Логіка фільму не витримує жодної критики. Головні герої, згідно із сценарною задумкою, представляють своєрідний робочий клас, головні негідники – зажерливу тоталітарну владу. Причини повстання, звичайно, зрозумілі – дивна желейна субстанція, яку згодовують біднякам, не втамовує голоду і це приводить до канібалізму, дітей у бідняків викрадають з незрозумілою метою, за публічні виступи жорстоко карають… Ось тільки вставити у фільм сцени, де б «робочий клас» працював, творці фільму забули, тому мета повстання більше схожа на бажання «робочого класу» помінятися з владою місцями, а не на боротьбу за справедливість. Повстання починається, коли «революціонери» дізнаються, що охорона, яка за ними спостерігала, озброєна автоматами без патронів. Але по ходу фільму, виясняється, що патрони у правлячої верхівки таки були і чому їх не видали охороні – таємниця сюжету. «Революціонери» пересуваються з вагону у вагон, прагнучи дістатися до голови поїзда. В одному з вагонів вони виясняють з чого робили желейну субстанцію, яку їм увесь час згодовували – виявляється, з тарганів. Що ж це за поїзд такий, що на ньому тарганів більше, ніж на усіх українських поїздах разом узятих за всю історію існування залізниць? Але куди цікавіша реакція Кьортіса на дане викриття – йому хочеться блювати, хоча в кінці фільму він чистосердечно зізнається, що раніше займався канібалізмом, при чому не гребував немовлятами… Ось деякі ідіотизми перших 30 хвилин фільму, але далі їх буде ще більше.

Якщо творці таких фільмів, як «Мачете вбиває» або «Безславні виродки» давали зрозуміти, що вони клеїли дурня і цим натякали, що їх витвір не треба сприймати серйозно, то творці «Снігобура» подають свою наркоманську дурню з абсолютно серйозним тоном, без тіні самоіронії чи гумору (сцена в шкільному класі – ідіотська, а не іронічна, не плутайте грішне з праведним).

Прикро, що у дану галіматню затесалися досить відомі і непогані актори, які іноді навіть старалися грати. Іноді. Кріс «Капітан Америка» Еванс зіграв Кьортіса, який, за задумом, є лідером революції, але на екрані є лише брутальний пацанчик, який, правда, взагалі не виражає емоцій коли йому відриває руку. Тільда Суїнтон зіграла харизматичну шизоїдну дуру, яка у фільмі є представником тоталітарної влади. Ех, а колись вона грала роль архангела Гавриїла в «Костянтині». Джон Хьорт – традиційний добрий старий, хоча і з власними скелетами у шафі. А Еду Гаррісу знову доручили роль головного негідника і, за сумісництвом, конструктора поїзда, на якому відбуваються події. Є серед акторського складу і корейці, наприклад Сон Кан Хо, який раніше грав у веселому корейському вестерні «Добрий, Поганий, Дивний». І лізти у «Снігобур» йому було точно не варто.

Звичайно, авторів фільму можна було би похвалити за цікаву ідею. Поїзд у фільм – це такий собі світ у мініатюрі. Кожний вагон щось собою представляє: є вагон-школа, вагон-клумба, вагон-в’язниця… Але зробити свою ідею логічною творці фільму не захотіли, тому розміщення вагонів викликає лише запитання. Наприклад, якби у фільмі була логіка, то перед головним поїздом мав би бути вагон-фортеця з озброєною до зубів охороною. Але сценаристи впердолили перед головним поїздом вагон-дискотеку з обкуреними в дупель торчками. Мабуть, це так логічно, бо ж нікому з обкурків в наркотичному дурмані не збреде в голову припертися з вибухівкою у головний потяг, який навіть не охороняється.

Та й декорації виглядають непереконливо; в тому сенсі, що рідко коли відчувається, що події відбуваються на поїзді. Найняти пару чуваків, які би трусили декорації, попросити оператора, щоб хоч якось імітував тремтіння від руху поїзда чи хоча б заставити монтажера створити ефект вібрації, режисер не додумався. І в результаті, наприклад, вагон для бідняків схожий на барак нацистського концтабору, а не на вагон. Правда, іноді глядачеві показують за вікном поїзда пейзажі замерзлої пустки, наприклад, покритих снігом міст. На стоп-кадрах це виглядає красиво, але під час перегляду фільму на очі навертаються сльози – настільки дешево все виглядає. Начебто, Південна Корея – це не Голлівуд, зйомки там обходяться дешевше, тому невже 40 млн. доларів не вистачило на пристойну комп’ютерну графіку? Невже все витратили на гонорари акторам?

Видовищними сценами бою «Снігобур» похвастатися не може. Битва на сокирах, на початку якої провладні бійці ріжуть рибу (ой, як страшно) – пародія на «300 спартанців». А перестрілку між вагонами можна заносити в списки найдурніших перестрілок в історії кіно. Уявіть собі сцену, коли поїзд на повороті вигинається в кілометрову дугу і стрільці починають крізь вікна стріляти один в одного, помічаючи своїх противників, незважаючи на хуртовину і кілометрову відстань. Виглядає так само тупо, як і звучить.

У підсумку, «Снігобур» — це криво знятий, сюжетно нелогічний фільм на тему пост апокаліпсису, який ще й нудно дивитися. Але це сміття якимось дивом непогано окупилося, отримало високі оцінки і, можливо, запровадить власну франшизу – ходять чутки, що буде зніматися серіал за мотивами фільму.

P.S. У тому ж таки 2013-у році вийшов ще один фільм на тему пост апокаліпсису про глобальне замерзання — «Колонія», канадська кінострічка з Лоуренсом Фішберном в одній з ролей. Незважаючи на наявність власних сюжетних погрішностей, після перегляду «Снігобуру», «Колонія» виглядає як дуже розумна наукова фантастика. І в технічному плані вона виглядає краще, незважаючи на те, що знята за бюджет в 2,5 рази менший, ніж у корейського опусу. Але ні визнання критиків, ні високих рейтингів на сайтах про кіно, ні великих касових зборів «Колонія» не отримала. Дивно все це якось.


Рецензия на фильм Сквозь снег

Слабый фильм о сильной личности

Май 1940 года. Уже девятый месяц гитлеровская Германия бодро подминает под себя Европу. Сдалась Норвегия. Нацистский сапог топчет страны Бенилюкса. Вот-вот падет Франция. Взгляд немецкого орла с челкой на правую сторону направлен через Ла-Манш – на остров, где пока еще нетронутым, но уже чрезвычайно обеспокоенным лежит британский лев.  Внутри правительственной верхушки Великобритании нет единого мнения относительно линии поведения с Гитлером. Правящий Чемберлен настаивает на продолжении «политики умиротворения» путем договоров и уступок. Но он не имеет поддержки, поэтому кресло премьер-министра предлагают Уинстону Черчиллю, который исповедует прямо противоположной подход – войну до победного конца.  

Кровь, пот и слезы, обещанные в исторической вступительной речи новоявленного премьер-министра, в полной мере ожидают зрителя, что заглянул на этот фильм развлечений ради. Отчетная лента снята британским режиссером о британском политике, которого сыграл британский же актер. Поэтому вместо карамельного попкорна аудитории предложат порцию овсянки, что придется по вкусу только ценителям британского колорита. 

Два часа хронометража описывают события в рамках одного календарного месяца – мая 1940 года с очень редкими отсылками к прошлому персонажей. Джо Райт делает ставку на исторически подкованную аудиторию, поэтому не считает нужным углубляться в биографию главных героев. Вместо этого, он потчует зрителя экстравагантным толстым дедушкой, что обладает безусловной внушительной харизмой, но оставляет за кадром все те черты и заслуги, благодаря которым в такие тяжелые времена Черчиллю доверили второе по значимости кресло Британской Империи. 

Будь на месте Гари Олдмена менее именитый актер, «Темные времена» можно было бы смело отнести в категорию «кино для гурманов», и поставить на одну полку с Робертом Карлайлом и его «Гитлер. Восхождение дьявола» (2003 г.). Но усилиями гримеров и своими естественными способностями, Олдмену удается полностью погрузиться в своего героя, с тем, чтобы максимально возможно раскрыть и передать зрителю столь неважно прописанного персонажа – так, что аудитория ждет от его Черчилля новых сюжетных чекпойнтов, на которых история сделает крутой поворот или хотя бы заставит улыбнуться. 
Как итог, «Темные времена» — это проект имени одного человека. Сам по себе, фильм не вникает в глубокий исторический контекст и не несет с экрана какую-то мораль. Вся лента вращается вокруг оси Олдмена, что силой своей харизмы собирает на себе зрительские лайки. 

Исповедуя подход, избранный Джо Райтом (два часа экранного времени равно месяцу земной жизни главного героя), о Черчилле можно было бы снять сериал или создать модную нынче вселенную со своими сиквелами, приквелами и спин-оффами. Благо, жизнь протагониста была полна событиями, да и сам он наплодил большое количество работ (один только сборник его речей чего стоит!). Этот проект на несколько лет мог бы обеспечить Гари Олдмена работой, но хватит ли сил у самого актера единолично вытягивать весь сериал – большой вопрос без однозначного ответа. 

6 из 10


Рецензия на фильм Темные времена

Морской по нраву дьявол

Гильермо дель Торо лишний раз в представлении не нуждается. 

Патриарх страшных сказок, он мастерски умеет замешивать для зрителя тесто, в которое порой закатывает очень неожиданную начинку. 

Зритель-экс-советикус легко угадает в главном герое Ихтиандра, отпрыска научной фантастики Александра Беляева и режиссёрского дуэта имени Чеботарева-Казанского.  Да и американская аудитория вполне способна рассмотреть режиссерский плагиат самого себя, ведь Амфибия – выглядит старшим братом Эйба Сапиена, одного из соратников Хеллбоя (2004 г.), чья история также была экранизирована дель Торо. 
«Форма воды» это история немой Золушки, что трудится уборщицей в одной секретной правительственной лаборатории. Однажды туда привозят какое-то странное существо, к которому главная героиня испытывает непонятное ей самой (что уж говорить о зрителях?) влечение. Начав украдкой подкармливать Существо яйцами (еще одно алаверды Хеллбою), она постепенно заводит с ним дружбу. А к финальным титрам их отношения переходят совсем на иной уровень. Или опускаются, если учесть естественную среду обитания ее знакомого. 

Каждый персонаж «Формы воды» – это отдельная новелла об одиночестве. Им пропитан каждый кадр, выполненный в мутно-зеленой цветовой палитре. Отчетная работа дель Торо – это повесть о дефрагментированных людях-паззлах, которые тщетно пытаются сложить свои судьбы в одну цельную мозаику. Одинока Элиза, главная героиня. Одинок ее друг, никем не понятое морское божество. Несмотря на семейное положение, одинок главный злодей, живущий в мире профессиональных амбиций. Одинок враг американского государства, «совєцкій шпіон», чужой среди своих.

Рискнувшим посмотреть эту «воду» не стоит воспринимать фильм буквально. Все то, что происходит на экране, есть не более чем аллегория, передача режиссерской идеи через собирательные образы. Те, кто пропустил через себя градус прошлогодней «Матери!» Даррена Аронофски, ничего нового для себя не откроют, потому что «Форма воды» — это «Мать!» минус Дженнифер Лоуренс. Да, Салли Хокинс (Элиза) наработала на твердую «четверку» за качественное исполнение немой героини, что своей мимикой и жестами активно зазывает аудиторию в бурный поток переживаний своего персонажа. Но когда основной интерес к ленте провоцирует антагонист – в данном случае, шикарный Майкл Шеннон (Зод из «Супермена»), – то главному положительному герою явно недостает харизмы. 

Впечатления от «Формы воды» колеблются где-то между отметками «так себе» и «совсем так себе». Интересная режиссёрская идея, облеченная в качественную операторскую работу, неспешно хромает к финальным титрам, изредка спотыкаясь то о выпадающего из ансамбля Шеннона, то о внезапную обнажёнку, то о еще более внезапную расчленёнку. 
Любители мейнстрима на грани арт-хауса найдут фильм интересным. Почитатели экшена и динамики смогут отоспаться. 

6 из 10


Рецензия на фильм Форма воды

Рубрики Блога
Последние комментарии
  • Загрузка...
Опрос блога

Интересуют обзоры

View Results

Загрузка ... Загрузка ...
Общая статистика Блога

Яндекс.Метрика