Архив рубрики «Кинообзоры»

50 оттенков. Финал. Ура.

Джеймс Фоули, режиссер, что навеки вечные дискредитировал себя второй частью «оттенков», собрал почти тот же отряд самоубийц, дабы из всех бортовых орудий жахнуть финальный залп и таки преодолеть отметку кассовых сборов в сумме один миллиард почивших американских президентов (до этого две первые части собрали около 750 млн.).

Но его детище получилось слабым даже в масштабах франшизы, созданной предприимчивой престарелой домохозяйкой. 

Обзор первой части
Обзор второй части

Вторая серия закончилась романтичными вздохами перезревших одиноких принцесс, когда Серый предложил своей избраннице руку, сердце и кошелек в режиме unlimited access. Третья начинается пафосной свадебной речью «и в горе, и в радости» со слезами на глазах у целевой аудитории и легкой тошнотой у людей адекватных. А далее и вплоть до финальных титров идут попытки изобразить нелегкий совместный быт и семейные отношения no name girl с молодым миллиардером. 

Все два часа фильма не покидает чувство, что создатели сами устали от своего проекта. Если первые две серии обеспечили плодородную почву для высмеивания надежд и чаяний недалеких представительниц пола прекрасного, то количество подобного материала в финальных «оттенках» ничтожно мало, и по своему эмоциональном фидбеку не окупает даже цену билета с попкорном. 

На лица главных персонажей нанесена микс-штукатурка из слабой актерской игры и страха за свое будущее – ведь теперь Грею с Настей придется выйти из образов в попытке найти себя в других проектах. Заявленный в синопсисе секс, судя по всему, на весь период съемок взял больничный, а его вялый дублер оказался не готов к полноценной замене. 

Смачный БДСМ, которым так славится печатный первоисточник, к третьей части вообще перестал отвечать на входящие звонки от режиссера, поэтому пресловутая красная комната почти все время остается за кадром. 

Создатели набросали в сюжет осколков разных историй из прошлого – наверное, чтобы лучше раскрыть персонажей. В итоге, они раскрыли неумение сценариста складывать из паззлов полноценное полотно и неспособность грамотно изобразить основных героев даже за шесть часов общего хронометража. 

Одним из достоинств первой части была качественная игра оттенками серого цвета. Но ко второй части оригинальный оператор понял, что в такой компании ему делать нечего, и ушел снимать «Аудитора» с Беном Аффлеком и «Величайшего шоумена» с Хью Джекманом. Заменивший его коллега по цеху поменял видеофильтры, сделав картинку более яркой, и сместил акцент в пользу сцен luxury-style – яхт, особняков, светских вечеринок, во избежание ненужного перегруза мозгов годовалых дурех. 

А вот звуковик – Дэнни Эльфман – в течение всей трилогии оставался неизменным, поэтому музыка и подобранный саундтрек это единственная светлая память о наконец-то почившей франшизе. 

Хотя радоваться преждевременно. Ушлые голливудские боссы для «Терминатора: Генезис» отрисовали молодого Арнольда. Им ничего не будет стоить нарисовать молодую Ким Бесинджер и снять приквел о том, как она из молодого Грея бдсм-щика делала. А там и до рестарта недалеко. 


А пока что – кончили и слава богу! 
4 из 10


Рецензия на фильм Пятьдесят оттенков свободы

«Я, Тоня»: смеясь над трагедией

В 1991-м году вышедшая из бедной семьи фигуристка Тоня Хардинг (Марго Робби) первой в истории США исполнила сложнейший прием — тройной аксель. Тоня была одной из лучших спортсменок страны, однако прославилась не своими успехами, а тем, что оказалась в центре одного из самых больших скандалов в истории американского спорта.

"Американцы обожают любить кого-то. И обожают кого-то ненавидеть", — говорит загримированная Марго Робби. Австралийская актриса играет 47-летнюю Тоню Хардинг, рассказывающую в интервью об "инциденте", который изменил ее жизнь. Параллельно нам показывают беседу с матерью Тони Лавоной ("Я сделала ее чемпионкой, а взамен получила ненависть") и с бывшим мужем Хардинг Джеффом Гиллули ("Я любил ее и сел в тюрьму ради нее"). Эти трое рассказывают о жизни фигуристки и обстоятельствах, при которых она стала персоной нон грата — причем версии у всех разные.

"Я, Тоня" действительно основана на рассказах действующих лиц — режиссер Крэйг Гиллеспи сразу дает понять, что одной правды у этой истории нет, и зрителю придется самому выбрать, кому же он верит. Впрочем, вариантов немного — несмотря на всю противоречивость персоны Тони, симпатию вызывает исключительно она. И создатели фильма даже не пытаются скрыть, что сочувствуют Хардинг. Но предупреждают — это всего лишь взгляд за стороны, а вовсе не попытка заставить страну поверить в невиновность фигуристки.

Возьмись за сценарий, который несколько лет пролежал в "Черном списке" лучших, но неизданных скриптов, другой постановщик, "Я, Тоня" вполне могла бы получиться мрачной спортивной драмой о том, как несправедливость и жизненные неурядицы толкнули талантливую девушку на скользкую дорожку. Материал располагает именно к такому стилю, но Гиллеспи неожиданно увидел в нем потенциал черной комедии и обернул трагизм ситуации в плотную обертку из язвительного юмора. Местами получилось очень смешно, а местами — жутко грустно.

Смеяться, в общем-то, не над чем: мать материт дочь и кидает в нее ножом, муж избивает жену и угрожает ей пистолетом, будущей олимпийской призерше пытаются сломать колено. А тут еще и Тоня — абсолютно трагическая персона, которая мечтает о любви и признании, а получает боль и оскорбления. Фигурное катание — единственный шанс для девочки из неблагополучной семьи вырваться в люди, но для этого нужно быть "такой, как все", а не красить ногти в синий цвет и выступать под ZZ Top. Пусть выступления и очень хороши.

Но Хардинг не сокрушается и не плачет, а сражается, идет напролом, регулярно ломая "четвертую стену" и бросая язвительные комментарии в адрес зрителей. Для Робби это, пожалуй, первая действительно мощная актерская работа, где на первый план выходит не ее внешний вид, а глубина образа и мастерство. Номинация на Оскар — не случайность, ровно как и признание великолепной Эллисон Дженни (Лавона). Себастьян Стэн, играющий мужа Тони, и Пол Уолтер Хаузер, охранник Хардинг и один из главных организаторов "инцидента" до наград не дотянули, но зато вышли прямиком из фильмов братьев Коэнов про кретинов, которые пытаются перехитрить куда более умных людей.

"Я, Тоня" под новым углом смотрит на историю, которую в прессе назвали "самым большим скандалом в истории спорта США". Фильм Гиллеспи не копается в грязном белье — он просто рассказывает, к каким последствиям может привести глупость и недальновидность. Жизни и карьеры рушатся в одно мгновение, однако в рецепте, по которому делали "Я, Тоня", равные доли ужаса и абсурда, и это делает результат абсолютно бесподобным.


Рецензия на фильм Я, Тоня

Сонна подорож на схід України

Спроби художньо зобразити події війни на сході України здійснюють вже не тільки українські та російські кінематографісти. Фільм «Frost» (чому назву переклали як «Іній», а не «Мороз» — неясно) — спільний проект Литви, Франції, Польщі та України. Та чи вдалося міжнародному творчому колективу зняти якісний фільм?

Сюжет фільму розповідає про молодого литовця на ім’я Рокас, до якого товариш звертається з проханням відвести гуманітарну допомогу українській армії. Рокас погоджується і, взявши свою подругу Інгу, з якою у нього натягнуті відносини, вирушає на схід України…

Даний фільм є прикладом незалежного європейського кіно у гіршому його прояві: фільм затягнутий, нудний, переповнений довжелезними німими сценами, які не несуть жодного змісту… Скажімо так, середньостатистичний глядач, навряд чи зможе додивитися даний фільм до кінця, періодично не промотуючи його на третій-четвертій швидкості. Фактично, фільм вганяє у сон вже на п’ятій хвилині. Звичайно, іноді персонажі заводять цікаві розмови про війну, про її причини, про сенс життя і таке інше, але дійсно цікавих епізодів дуже мало.

Хоча «Frost» і позиціонувався як фільм про війну на сході України, але самої війни в кадрі майже не видно, хоча фільм частково знімали в зоні АТО. За усі дві години, що триває фільм у кадрі можна побачити пару закинутих (зруйнованих) будівель, пару цікавих діалогів з українськими солдатами, які пояснюють чому і за що воюють, і одну дурнувату по своїй суті сцену втечі від невидимого ворога. Сам головний герой Рокас, як і автори фільму, силується зрозуміти війну, на яку він приїхав (безуспішно, судячи з його слів), бо Литва також граничить з Росією, а значить також може зазнати нападу з боку сусіда. Українські солдати показані в цілому нормально і переконливо. Мабуть, це тому, що у фільмі їх грали не актори, а справжні ветерани війни на Донбасі.

Персонажі вийшли плоскими і нецікавими. Можливо, це через явну недосвідченість акторів, особливо виконавців головних ролей. Що ж стосується знаменитої Ванесси Параді, чиє обличчя присутнє на багатьох плакатах фільму, то її шанувальники точно будуть розчаровані – сцен з її участю дуже мало і вони ніяк не впливають на сюжет. Мотивація головних героїв також не розкрита: чому вони так легко погодилися їхати у зону бойових дій, чому Рокас позбавлений відчуття самозбереження, якщо лізе на передову, як метелик на полум’я?

Технічно фільм виглядає дуже слабо. Тільки справа не у сіруватій картинці (фільм про війну, так що це прийнятно), а у слабенькій операторській роботі. Оператор увесь час бере крупні плани обличь, гарно поставлених планів майже немає, камера постійно припаяна до підлоги, а коли все ж рухається, то страшно тремтить. Їй Богу, так знімають аматори. Музики практично немає, крім пісні «Пливе кача по Тисині» у виконанні гурту «Піккардійська Терція». Коротше кажучи, технічно фільм слабенький, хоча це дивно, бо його сукупний бюджет – 40 млн. грн.

Шкода це визнавати, але фільм «Frost» вийшов абсолютно нікудишній. Неясно, для кого він знятий. Середньостатистичному глядачеві він нецікавий, бо нудний; тим, хто цікавиться подіями війни на сході України він толком не показує війну; як пропаганда він також не працює, бо автори нічого путнього не пропагують; цікавих технічних складових тут немає.


Рецензия на фильм Иней

Круговорот разочарований

Один из лучших комедиографов Америки и мира Вуди Аллен нечасто обращался к чистой драме: иногда это у него получалось просто замечательно (как в случае с «Жасмином» 2013 года, принесшего сыгравшей в нем главную роль Кейт Бланшетт «Оскара»), а порой результат был не очень впечатляющим. И это как раз случай с «Колесом чудес», самым свежим опусом 82-х летнего Аллена с целым букетом замечательных актеров в главных ролях.
Джинни (Кейт Уинслетт) – 39-летняя бывшая актриса, чья карьера и жизнь потерпела крушение, и теперь ей суждено довольствоваться работой официантки в закусочной на нью-йоркском Кони-Айленде 50-х годов прошлого столетия. В спутниках жизни у нее – такой же неудачник, как и она сама, карусельщик Хампти (Джеймс Белуши) и сын от первого брака Риччи, обуреваемый склонностью к пиромании. Поэтому не удивительно, что она поддается чарам молодого спасателя (пусть и не из Малибу, но все же) Микки (Джастин Тимберлейк), коротающего лето в мечтах о карьере писателя и драматурга. И так бы все они и занимались планомерным уничтожением собственных жизней, но появление дочери Хампти Каролины (Джуно Темпл), сбежавшей к отцу в поисках убежища от муженька-гангстера, значительно ускорило этот процесс.
На первый взгляд, у «Колеса чудес» есть все признаки вудиаленовского стиля – тут и ностальгическое возвращение в Нью-Йорк 50-х, и одна из главных тем творчества Аллена – эгоистичность людей, ввязывающихся в любовную историю. Есть в «Колесе чудес» и еще одна важнейшая составляющая – невероятная работа одного из самых выдающихся операторов мира нескольких последних десятилетий Витторио Стораро. И как раз эта филигранная работа – Стораро показывает, насколько безупречно он владеет светом (одно из известных определений оператора звучит как «светописатель») – подчеркивает, что не все в фильме Аллена безупречно: очень часто работа оператора оказывается самодовлеющей, вещью в себе, и не поддерживает повествование, а показывает его недостатки. И можно предположить, что причина этих недостатков кроется в том, что Аллен иссякает в даматургическом смысле: ему уже доводилось выказывать симпатию по отношению к художникам (в широком смысле термина), потерпевшим неудачу (как, например, к Холли из «Ханны и ее сестер»), но кажется, что с годами эта симпатия несколько усохла. И возможно поэтому, когда в последней сцене Стораро заливает своим магическим светом лицо Кейт Уинслетт, мы видим не персонажа, которому хочется сопереживать, а прекрасную актрису, играющую выученную роль.


Рецензия на фильм Колесо Чудес

Море, солнце и … учебники

Легкая комедия и красивый по пейзажам фильм. Не уступающий, как ни странно первой части, наверно все же из-за пейзажей. Океан сильно добавляет позитивное восприятие картины при не очень уж захватывающем сценарии. Тандем Элиаса ЭмБарека (Elyas M’Barek) и Каролины Херфурт (Karoline Herfurth), заложенный еще "Турецким для начинающих", все еще крепко держит их вместе, давая возможность неплохо на этом заработать. Один минус, как для меня, это практически нулевое присутствие Каролины Херфурт во второй части. Можно даже сказать, что ее просто обозначили, ну а дальше весь фильм за нее вытягивал ЭмБарек. По характерам же самих главных героев фильм тоже не особо отличается от сериала, но кроме этого, здесь смогли увязать через "трудных" подростков перемену их восприятия окружающего мира и к себе самим, своего окружения (близких и родных) и то как, даже из "самого непроходимого преступника", можно сделать достойного гражданина общества (причем тоже самое касается и их учителя, но это больше было присуще первой части). Плюс явно сквозит тема поднятия престижа учителя и наверное всех специальностей, касающихся воспитания подрастающего поколения. Ну прям тебе как по Макаренко.


Рецензия на фильм Зачётный препод 2

Делитель Ханеке

Новый (относительно, ведь его премьера состоялась еще в прошлых Каннах) фильм австрийца Михаеля Ханеке «Хеппи-энд» непременно (как, впрочем, и всегда) разделит ту часть украинской зрительской аудитории, которая сочтет своим долгом его посмотреть.
Ева (Фантина Ардуэн) – 13-летняя девчушка из не(совсем) благополучной семьи. Точнее, можно считать, что семьи у нее и вовсе нет – мать ее попадает в больницу с симптомами сильного отравления антидепрессантами, а сама она – в новую семью ее биологического отца (Матье Кассовиц). Тут ей предстоит встретиться с целым человеческим зоопарком – у отца новая супруга и маленький сын Поль, а по ночам он ведет крайне откровенную переписку с экзальтированной виолончелисткой Клер; сестра отца (Изабель Юппер) озабочена лишь бизнесом, холодна и высокомерна до той степени, что адвокат (Тоби Джоунс), ведущий ее дела, оказывается ей ближе, чем собственный сын; ее дед, номинальный глава семьи (Жан-Луи Трентиньян), настолько охладел к жизни после смерти супруги (помните предыдущую ленту Ханеке «Любовь»), что пристает ко всем подряд за помощью в уходе из нее. Да и сама Ева, несмотря на ее совсем еще юный возраст, кажется, имеет за спиной уже изрядное количество скелетов, прячущихся в шкафу ее души. В общем и целом, счастливый финал, заявленный в названии ленты, оказывается счастливым лишь с очень большой натяжкой (впрочем, от Ханеке этого и стоило ожидать). Великий (но, к сожалению, мало известный широкой публике) французский режиссер Жан-Пьер Мельвилль как сказал, что настоящим режиссером можно считать лишь того, чей первый и последний фильм можно без сомнения приписать одному и тому же автору. С этой точки зрения Михаэль Ханеке – режиссер самый что ни на есть настоящий: по паре минут любого его фильма можно назвать имя автора. И «Хеппи-энд» — не исключение, даже не смотря на то, что австриец пытается продемонстрировать, что он идет в ногу со временем: первый и последний планы этого фильма сняты на мобильный (в приложении, похожем на Snapchat), а тематически он касается множества злободневных моментов (среди прочих – проблема беженцев). И вот все хорошо в «Хеппи-энде», а главное, чтобы зритель решил для себя, кто же такой Ханеке – яростный изобличитель современного общества или же мизантроп, уже давно разочаровавшийся в человеческих качествах своих современников.


Рецензия на фильм Хэппи-энд

Разрушение ради разрушения

Ощущение, что что-то вот-вот должно произойти начинается с первых кадров. С этим же чувством смотрится весь фильм. До конца. И это же чувство так и остается даже когда фильм закончился. Это из непонятных моментов.

Фильм наверно очень должен понравится психологам. Ну мне так кажется. Есть, как говорится, над чем поработать. Да, простому зрителю, который смотрел этот фильм ради Джейка Джилленхола, наверно хотелось более откровенной драмы, может мелодрамы, в самому мягком случае, ну вообще было бы оригинально растянуть это даже на триллер. Т. е., задатки у сценария на это все есть выше крыши. Но. Снято все мелко, незаконченно, обрывисто и соответственно затянуто.

Сценарных ходов при этом напичкано вагон и маленькая тележка. Это и сам главный герой, с его личной драмой и то как он с ней справляется, и отношения его с «девушкой из техподдержки», и дружба с ее сыном-музыкантом, и даже отношения с его тестем. Но ни одна эта нить так ни к чему и не довела. Жаль, опять же, там были большие возможности.

Что же имеем в «сухом остатке»? Первое — переживания героя личной драмы и поиски выхода из нее так и не были раскрыты. Второе — крутейший танец Джейка Джилленхола на улице среди толпы людей!!! Третье — давать выход эмоциям путем какого-нибудь разрушения… не всегда, но иногда нужная процедура!

P.S. пойду-ка поищу свой молот…


Рецензия на фильм Разрушение

П’ятдесят відтінків казки

Є фільми, які лежать в традиційній площині кінематографу, а є кінопродукція, власне яку важко оцінювати з точки зору критеріїв традиційного літературного та кіномистецтва. Мабуть, однією з мегапопулярних з точки зору тиражів та касових зборів, так і сатиричних та гумористичних висловлювань та мемів, в цьому плані можна назвати книго- та кіно-трилогію «50 відтінків…», — яка навіть удостоїлась честі на пародію «50 відтінків чорного» від режисера Майкла Тіддеса. Проте повернемось до Крістіана Грея та Анастейши Стіл – у їх щасливих пригодах в останній (хоча, можливо і ні) частині кінотрилогії — «П’ятдесят відтінків свободи» (англ. Fifty Shades Freed) – режисера Джеймса Фоулі, який був знятий «оптом» разом з другою частиною, і був представлений в Україні на прес-показі 6 лютого в кінотеатрі Планета кіно.

Отже, Анастейша Стіл вже місіс Грей – і насолоджується щастям в обіймах (а також розкішних оселях, літаках, курортах) Крістіана. Звісно, вона і успішний редактор, і щира подруга – проте це теж між іншим. Щоб хоч якось зробити більш різноманітним те, що відбувається на екрані в сюжет додають дуже сексуальну архітекторку, стару знайому Крістіана, яка типу заграє, проте для героїчної Анастейші вона не становить проблеми – варто лише стукнути ніжкою та надути губки. Так само для більшого різноманіття введена лінія суперника Грея — Джека Хайда, проте який теж тут виглядає теж для галочки.

Що можна сказати? Це фільм про мрію, життя обраних з обраних, дійсно поняття стилю, багатства, скажемо, почуттів в такій абсолютно ідеалізованій площині почуттів – і власне цей аспект ще більш відчувається, якщо дивитись IMAX-версію – глядач неначе в світі усієї можливої і неможливої розкоші. Діалоги стрічки не відзначаються особливою оригінальністю, загалом їх авторство, здається, можна приписати не дорослим чоловіку та жінці, а підліткам років по п’ятнадцять. Сюжетні лінії драматичного конфлікту тут не находять свого розвитку, хоча – що можна вимагати від медовго пряника? З позитивних моментів, можна відчути чисто естетичне задоволення – поняття такого собі аристократичного багатства, розуміння моди і такту.

Гра акторів. Власне, вона стала ще більш солодкою, власне всі (хоча ми розуміємо, що і не всі) мрії здійснились. Героїня Дакоти Джонсон поводиться з почуттям зверхності, герой Джеймі Дорнана (як взагалі і усі чоловіки стрічки, крім головного антагоніста) – більше підіграє дружіні. Інші персонажі стрічки – більше знаходяться в тіні, їх образи менш чіткі та, скажемо, непоказні, оскільки сценарій їх зумисно відтіняє.

Як висновок. Остання картина, звісно, сподобається фанам минулих двох частин, так само тим хто не сподобалась, і заключна частина теж не прийдеться до смаку, проте сам феномен трилогії, з моєї точки зору як майже «ідеального жіночого дорослого твору» буде ще довго хвилювати видавців та кінематографістів.


Рецензия на фильм Пятьдесят оттенков свободы

Добровільний вигнанець

На людському віку іноді наступають періоди сильного невдоволення своїм життям. Щоб подолати цей період люди вдаються до різного – хтось береться за якусь цікаву справу (наприклад, малювання), хтось вирушає в навколосвітню подорож, хтось просто перетерплює… А ось фантазія людей дозволяє придумати історії, де аналогічний стан людини може заставити її здійснювати незвичайні вчинки. Наприклад, головний герой фільму «Бійцівський клуб» (1999) заснував анархістський рух, головний герой фільму «Yes Man» (2008) вирішив спробувати здійснити хороші вчинки, на які раніше він ніколи би не наважився… Незвичайний шлях обирає і головний герой фільму «Wakefield».

Говард Вейкфілд – успішний трудяга, має дружину-красуню і двох дочок. Але щасливим він себе не почуває – робота задовбала, з дружиною сварки, з дітьми спілкується мало… Але одного вечора, повертаючись додому, Говард піднімається на горище занедбаного будиночка, який знаходиться через дорогу від його будинку, щоб вигнати звідти заблудлого єнота. Але, побачивши з вікна на горищі власний будинок, Говард вирішує не приходити додому, а поспостерігати за поведінкою своєї родини, яка через якийсь час вважає його зниклим безвісти…

Хоча в оригіналі фільм називається «Вейкфілд», як ім’я головного героя, це унікальний випадок, коли придуманий прокатниками переклад назви не нервує. Назва «У всьому винен єнот», принаймні, знаходить своє відображення у сюжеті. Фільм знятий за мотивами однойменного оповідання письменника Едгара Докторова. Тяжко сказати, чи варто його звинувачувати в плагіаті, бо оповідання з аналогічною фабулою і навіть аналогічною назвою є у письменника Натанієля Готорна.

Режисируванням фільму зайнявся Робін Свайкорд, який раніше показав себе як талановитий сценарист. В його доробку – розтягнений до повнометражного фільму сюжет іншого оповідання – «Загадкова історія Бенджаміна Баттона».

Можна сказати, що «Wakefield» — це, в певному сенсі, притча про пошуки себе і свого місця у світі. Звичайно, як і у випадку з будь-якою філософською історією, автори залишили можливість визначити її суть і посил глядачеві, а це може сподобатися далеко не всім. Що хотіли сказати автори? Що свою значимість для оточуючих ти визначаєш сам? Що головним винуватцем твоїх бід є ти, а не якийсь єнот? Що треба розуміти ближнього? Чи це просто довідник про те, як стати бродягою? Автори фільму чітко все не роз’яснили, тому, судячи з усього, багато глядачів залишились невдоволеними.

Головний герой йде у добровільне вигнання, веде бродяжницький спосіб життя, харчується на смітниках, миється у водоймах – усе, щоб про його присутність і, власне, про заходження серед живих не здогадалась родина, а він міг продовжувати своє спостереження. Причини свого вчинку головний герой пробує пояснити у філософських закадрових роздумах і спогадах про своє минуле, але іноді складається враження, що він сам до пуття не розуміє, навіщо він робить те, що робить. Але хіба так не буває в реальності? Цікавою є явно символічна сцена, коли сусідські діти з синдромом дауна допомагають головному героєві вижити – люди, яким потрібна допомога самі надають її людині, яка відмовилась від усіх благ.

Спостерігати за дивакуватою поведінкою і роздумами головного героя, на диво, цікаво. В першу чергу це через виконавця головної ролі актора Браяна Кренстона, який довів, що на Оскара його висували не просто так. По суті, 80% цікавості фільму тримаються на ньому, і Кренстон зробив усе від нього залежне – чудово передав емоції людини з колоритними тарганами в голові. На його фоні всі інші актори, в тому числі і колоритна Дженніфер Гарнер в ролі дружини слабо помітні.

В технічному плані фільм поставлений досить якісно – красива картинка, якісна операторська робота… Але в даному випадку головне історія – і з цим у фільму все неоднозначно. В першу чергу, не зрозумілий точний посил. Зате у фільмі присутній іскрометний гумор, без якого історія була б важкою для сприйняття.

В цілому «Wakefield» — дуже хороший фільм, приклад якісного авторського кіно. Його цікаво дивитися, він залишає післясмак… Але сподобатися може не всім. Єноти вони такі.


Рецензия на фильм Во всем виноват енот

За ними красиві пейзажі природи

Лікар-хірург Бен (роль зіграв Ідріс Ельба) і фотожурналістка Алекс (роль зіграла Кейт Уїнслет) випадково познайомилися в аеропорту, коли їхні рейси були відкладені в зв’язку з погодними умовами. Але, бажаючи скоріше дістатися куди треба (Алекс – додому, на весілля, а Бен – на лікарську конференцію), обоє замовляють приватний літак. Як на зло, під час польоту над засніженими горами у літнього пілота стається серцевий напад, літак втрачає керування і падає. Алексі і Бен (і ще собака пілота, якого навіщось також взяли), пережили авіакатастрофу, але тепер їм доведеться виживати у суворих гірських умовах. Ну і, звичайно, закохатися один в одного…

Такою є зав’язка фільму «Гора між нами», знятого за мотивами чергового популярного роману (автор – американський письменник Чарльз Мартін, якщо це для когось має значення). Схрестити трилер про виживання у диких умовах з любовною мелодрамою – ідея далеко не нова, але творцям «Гори…» однозначно не вдалося зняти про це цікавий фільм.

Та чи був шанс створити якісний фільм? Палестинський режисер Гані Абу-Ассад є лауреатом Оскара за свій фільм «Рай зараз», але у Голівуді йому явно незручно. Кейт Уїнслет та Ідріс Ельба – актори в цілому непогані, але без особливої харизми. Перша зіграла свою найуспішнішу роль у «Титаніку» двадцять років тому, а другий знімається або на другопланових ролях у фільмах про «Тора» або на першопланових, але у неподобстві на зразок «Темної вежі».

Правда, найбільша проблема фільму – його жахлива занудність. Герої фільму ідуть, ведуть нецікаві діалоги, пробують сваритися, відпочивають, знову ідуть… А за деревом дерево, а за тим деревом іще дерево… Звичайно, періодично Бен і Алекс потрапляють в екстремальні ситуації, але виглядає це все непереконливо і висмоктано з пальця, як і тривалість фільму, яка затягнута хвилин на двадцять. А ось напади диких тварин у даному фільмі обмежені нападом однієї пуми на головну героїню. Схоже, що історія про те, як якась жіночка застрелила пуму із сигнальної ракети докотилась до вовків та ведмедів, і ті вирішили головну героїню та її супутника не чіпати.

Поведінка головних героїв теж часто викликає запитання. Наприклад, Бен ніби знає, як виживати в диких умовах, але пробує сигнальною ракетою привернути увагу літака, який летить на десятикілометровій висоті. Як казав герой фільму «Шість днів, сім ночей»: «Вони б і ядерного вибуху не побачили, хіба якби приглядалися». У Кейт поранена нога, але це не заважає їй долати великі відстані (привіт фільму «The Revenant»), а після нападу пуми – гуляти на самоті. І так далі. А любовна лінія виглядає непереконливо. Ну, не віриться, що ці персонажі закохані, хоча саме у цьому глядача пробують переконати творці «Гори…».

Чи є у фільмі щось хороше? Звичайно. Перше, за що «Гору…» можна похвалити – технічна складова. У фільмі є якісна картинка, високопрофесійна операторська робота і хороший монтаж. Наприклад, сцена у літаку знята з імітацією кількахвилинної зйомки одним планом. А оператор ставить відмінні плани гір та персонажів на їх фоні.

Друге, за що фільм може виправдати витрачений на нього час – пейзажі Британської Колумбії, де знімався фільм. Усі ці засніжені гірські вершини, долини, покриті лісом, гірські річки – усе виглядає неперевершено. Десь тут ганявся за своїм Оскаром Леонардо Ді Капріо під час зйомок фільму «The Revenant», і десь тут тікав від вовків персонаж Ліама Нісона у фільмі «The Grey». Та, на жаль, ця краса не витягує фільм.

В цілому «Гора між нами» — досить посередній фільм. Він не викликає ненависті, око радують красиві пейзажі, але дивитися фільм нецікаво. Хоча, можливо, комусь ці слабкі потуги на мелодраматизм і сподобаються, хто знає.


Рецензия на фильм Гора между нами

Общая статистика Блога

Яндекс.Метрика